- І мій зять, — хмикнув дідо, — але я не вірю покручам. До того ж він мейдист… Душа гріхів не витримає…
— Він матері собі не вибирав, — озвався Ольг, — якщо вже не довіряти родичам, то кому ж вірити?
— Не кажи потім, що я тебе не попереджав, — мовив дід різко, — довіра для нас ще більша розкіш, аніж гордість. І останнє… Чи не забагато чести для ворона рости в лелечому гнізді?
— Мій син — Білозір Лелег! — видихнув Ольг гнівно, а мене раптово обдало холодом. Я майже певен був, що старий побачив нас з Мальвою крізь стелю, і зараз нам буде непереливки.
— Авжеж! — протягнув дід, — панькайтесь з ним і далі! Вони наших дітей на списи піднімали, а ви з Ясминою, та й Рута, дурна курка, трохи на покуть його не саджаєте… Забув, ким є його дядько? Забув, ким був його дід? Забув, хто пройшов через Квітан огнем та мечем? Забув, як загинув Воїбор Ведангський, як шляхи було обтикано палями з іще живими людьми? Забув, як ти, мій зв’язковий, виповз з під гори трупів у спільній ямі, і побачив Воїбора… на палі, а мене…таким, без руки й ноги, з покаліченим лицем… Як ти тягнув мене до лісу, чотирнадцятирічний хлопець… І витягнув…. А перед тим вистрелив Воїбору в серце…з пістоля, який знайшов на бойовищі! Обірвав муки… Забув? Це ж після того ти втік до Лояну, аж на шість літ… Забуття шукав… як там воно по-східному? Небуття… Порожнечі… А опісля всього ти привіз сюди онука квітанського ката… Він же на нього схожий, хлопчина…. на свого «шляхетного» дідуся, і на дядечка, котрий нічим не ріжниться від батька…
— Його матір вигнано з роду, — аж зірвався голос Ольга, — а батько його не був навіть кровним моанцем! Він був моїм другом!
— Його батько — північанин!
— Але справді шляхетний і чесний! За що його і вбили!
— Шляхетний моанець, синку, трапляється рідше, аніж курка, яка співає півнем!
- Є ще людяність…
— Ця панна, синку, давно стала повією! Ти маєш позбутися хлопця. Віддай його на виховання, бажано — за межами Імперії. Інакше він тебе продасть, як тільки збагне, що ти торгуєш… малиновим вином!
— Коли його мати вмирала у мене на руках, — повільно і виразно мовив Ольг, — я присягнув їй врятувати хлопця… Тоді я дійсно хотів віддати його на виховання… Я знав одну моанську родину в Гесоні, вони добрі люди…з тих курей, що співають півнем… Та доля вирішила інакше… Ти знаєш… Я кров’ю обмив його всиновлення! Він — мій син! Мій та Ясмини! І ми його не покинемо!
— Ти присягнув доньці вбивці! — хмикнув дід, — Добре… грайся і далі…в людяність. Доки твій синочок не напише на тебе доносу…
— Не мій син, — сказав батько твердо, — тільки не він!
— Ти помреш на шибениці, Ольг Лелег! — вигукнув старий, видко втративши терпець.
— Раз мати родила, — озвався Ольг, — досить, татку… Саламандри не розкидаються присягами…
— Саламандри! — голос діда потихшав, — ти ж останній Саламандр, сину… Замінити тебе ніким… З Вереса не виросте воїна, я придивлявся до нього — ні… Слабкий тілом, мілкий душею… Це ж він нацькував Чорнотиних вовченят на твого… Білозіра. Такий не може бути володарем… Діти Денниці, якщо вона й народить Іскрі синів, матимуть ім’я Пардів, і ту… прокляту кров у жилах. Вербена, діва-жриця, ніколи не вийде заміж. Не Мальві ж ти доручиш меча, хоча вона, здається, й не від того… Ти мусиш мати кровного сина… Ясмина не може родити — візьми ще одну жону…
— Ніколи… Досить, батьку… Як би я не шанував вас — ні!
— Ти ж не тільки себе загубиш, — аж простогнав дід, — ти погубиш Ельбер!
— Ні, татку, — мовив Ольг ласкаво, — як говориться в Повчаннях Дани — «не промини випробування». Ми на порозі тих часів, коли збуваються пророцтва. Але Боги не милують зрадників та кривоприсяжців. Може, через те, що я підібрав це дитя в окривавленім снігу, у Всесвіті щось зрушило з місця… і ця сила врятує Ельбер.
***
На цьому я мабуть зомлів. Отямився від того, що Мальва вилила на мене повний корець води, який притягла знизу. Дорослих кликати вона побоялася. Ольгова донька чудово зрозуміла, що ми почули таке, чого чути не мали ні в якому разі.
Мальва стягла мене з горища і поволокла до нашого сховку. Вже зо два роки ми обладнали невеличкий схрон межи скелями за будинком. Там було навіть джерельце, а біля нього — кілька ковдр і запас їжі, що час від часу поновлювався. Вхід до печерки ми маскували всохлими гілками та лозою.
— Ти як? — спитала Мальва перелякано. Я мовчки відчепив у неї від поясу люстерко — дарунок Ольга, привезений з якоїсь поїздки.
Тільки зараз я втямив, яким був йолопом… Адже я дійсно нічим не нагадував Лелегів… Та й взагалі — чорногорців… Ось Мальва… горіхове волосся з золотавим полиском… Карі очі видовжені, кутики очей аж наче підняті вгору…. Золотаві блискітки в очах…як у батька…. Як у Ольга…. Золотоокий Ельф… Я ніколи не чув, щоби татка хтось так називав…