— До чого ця іронія… Ти — мейдист і вірнопідданий… Я дотримав присяги. Я провіз тебе через всю Імперію… Мене вистежили уже в Кедазі, в Страгії… В одному з заїздів я ледве встиг пхнути тебе в чужу скриню і завалити одежею… А до того — вніс до хати під плащем, як клунок…сплячого. Мене схопили, як я здогадався потім, найманці твого дядька. Я остерігався піднімати галас, думав, що викручусь. Віддав їм золото з череса, неначе прийняв їх за грабіжників… Але їм був потрібен ти… Аби не Воїслав, котрий трохи не загнав коня, повіривши синовому видінню, нас би там…обох… Ото і вся історія, синочок…
— Князівств біля північного моря декілька, — озвався я, — але можна дізнатись…
— Твого діда вже немає в живих, — сказав Ольг, — за чутками — його отруєно… Де поділися ті два примірники заповіту — невідомо… Твій дядько є нині князем… Імператор пробачив йому помилки і повернув свої милості. Тому я і не хочу називати…князівство. Синку, над тобою і досі висить меч…
— А третій примірник — у вас?
— У мене…
- І ви тримали мене весь час у Чорногорі? Знаючи хто я?
— Власне тому ти ще живий, — мовив Ольг, — що тільки я знаю, хто ти… Ну, а тепер, коли тобі все відомо, поговоримо, нарешті, про твою подальшу долю… Ти виріс, Ольжичу, дитя моє… Я не помітив цього за своїми мандрівками… Все вважав тебе маленьким. Час уже подбати про твоє майбутнє. Хочеш, я відправлю тебе вчитись до Ільзнону? Туди, де навчався сам?
— Я не хочу бути лікарем чи стряпчим, — буркнув я, — це не справа для шляхтича…
— Гаразд, тоді іди на службу до князя Чорногорського… На ішторнійському кордоні неспокійно… Ось і випробуєш себе, шляхтичу. Війни з Ішторном — то наш старий звичай… Вже, мабуть, й самі ішторнійці забули з чого все почалося.
— Чорногора, — сказав я, — знову Чорногора… Послухайте-но… Ви оце зараз оповіли мені гарну історію… Просто книгу можна написати… А до того оповідали інше, з таким же усміхом… Змусили повірити, що я — ваш син…
— Але ж ти маєш розуміти, — сказав Ольг ледь здивовано, — коли люди думали, що я загуляв з північанкою і привіз з Моани сина, ти був у більшій безпеці, аніж якби півЧорногори знало, що ти — сирота.
— Я просто не можу зрозуміти, — мовив я пристрасно, — коли ви говорите правду… Здається — що ніколи… І ніхто на вашому Півдні не є прямодушним! Все — оте «хвали-похвали», вічні викрутаси!
— Ну, це біда наша, — зітхнув Ольг, — занадто прямодушним часом могли і язика відрізати… Але що тебе турбує, хлопче? Чому ти не віриш? Моїй оповіді? Я покажу тобі заповіт твого діда… але пізніше. Він існує — будь певен. Я не можу зробити тебе князем, що ні, то ні, але хіба тобі вже так погано бути моїм сином?
— Вашим сином…, - повторив я, — Ольже, а ви взагалі — людина?
— Оце тобі… - протягнув Лелег, — а ким же я можу бути? Хіба що обскубаним лелекою, бо, як говорять деякі любомудри, людина — це безкрилий птах без пір’я.
— Ну скажімо, — протягнув я, — істотою, котра знущається з людей для розваги… Розказує гарні байки, а насправді… Ви ж ненавидите північан… Все моє дитинство просякло цією зненавистю… Як я можу повірити у вашу любов… Як можу повірити, коли ви всі очікуєте пришестя… нелюді. Гарного, наче писанка, убивці… Зводячи для цього закоханців… Ламаючи їм життя… Щоб народилась істота, сильніша за вас усіх… І щоб вона воскресила Ельбер Прекрасний, де таким як я наготована рабська доля…
— Помовч! — в голосі Ольга забриніла така владність, що я мимоволі заткнувся і від того розізлився ще більше, — про це не говорять вголос! Тим більше — не говорять лжі… Здається, я знаю, хто тебе вчить ненавидіти нас…
— Та ви ж самі усіх ненавидите, — не втерпів я
— Мовчи, дурне дитя! Я — нащадок Вогнедана-Повелителя… Ти не смієш, чуєш — не смієш ображати його пам’ ять… Я ненавиджу північан? Ненавидять рівних, затям собі це, а ми не вважаємо своїх катів рівними нам! Та як би я не ставився до…завойовників, тебе я любитиму завжди… Ти — моя судьба, розумієш?
— Слова, — вимовив я, — південці люблять гарні слова… І люблять смакувати помсту роками… Звідки я знаю, може це ви убили моїх батьків! Може не було ні друга-студента, ні красуні-князівни і її лихих родичів, а були якісь, як ви кажете, завойовники, котрі заважали вашим планам… Або були вашими ворогами… Є така річ, як «Воїславова помста»… Не чули?
— Ні, це вже занадто, — мовив Ольг піднімаючись, — я зараз же йду до пана Отіна. І вимагатиму, щоб він припинив оці свої… проповіді. Досить, що він псує життя Іскрі — так він ще й за тебе взявся… «Воїславова помста»… Це ж треба…Та ти знаєш, о юний мейдисте, що отой ваш святий Кеян, він же князь Лемпарт, власноручно відтяв Вогнедану пальці на правиці… Аби перший музика Ельберу ніколи більше не взяв флейти до рук… Про це не пишуть у святцях? Не пишуть, що це князь Зелемінський наказав затаврувати свого Повелителя, за якого життя мав би віддати… Самого цього досить було бідоласі Воїславу для отієї помсти! Але ж ця погань з Зелеміню не тільки людині зробила шкоду… Вона своєї землі зреклася…мови…віри… Війна — війною, на війні люди звіріють… Але на дітях ніхто з ельберійців ніколи не мстився. Зі справжніх ельберійців… Ні як Воїслав, ні якось інакше… Тобі розповісти, що було у Квітані? Про що мовчить Звід-Літопис? Розповісти, як чорри стратили на палі повстанця, а поруч з ним його сина…хлопчика… Коли ми увійшли в те селище — вони були ще живі… І батько попросив, аби синочка добили першим… Є назва у цієї помсти?