— То ви були у Квітані? — спитав я, теж піднімаючись. Я злякався. Я знав про це — але ж не від Ольга… Таке зізнання могло мені дорого коштувати.
— Був! — сказав Ольг, неначе випалив з пістоля, — мені тоді було стільки ж, скільки отій замученій дитині… А тепер піди і донеси на мене…
— Дайте спокій панотцю, — зажадав я, — Ваша розмова все одно вже ні до чого не приведе… Я вам не вірю…Ні вам, ні отим рукописам з Вербениних скринь. Я не бажаю більше ламати голову над тим, коли ви мені брехали — зараз, а чи раніше… Я хочу бути просто собі вірнопідданим. Зараз в Імперії тиша і спокій, а ви хочете розв’язати війну… Ви, дивні… А гинуть замість вас такі дурні люди, як оті повстанці. Я йду до війська! Доносити на вас я не стану, не бійтеся… Але й не ставайте у мене на дорозі…
Ох, аби я, дурний віслюк, знав, кому ставив умови… Якби я знав, на якій волосинці висіло тоді моє життя… Якби я знав, що опісля такої балачки Ольг просто не мав права відпустити мене живим… Та ще й до війська… Батько через багато років оповідав мені, що до крові стис в долоні метавку, але не зміг… Рука не піднялася…на синочка.
— В чорри отже підеш? — спитав він рівно, — зелене тобі личитиме, авжеж… А потім до тебе приведуть такого, як Веданг, нелюдя, і змусять закидати яму…
— Сіре мені личило б ще більше, — мене вже несло, — та я не винен, що пишуся хетанцем… А щодо Ведангів — то це була кревна помста. Зазвичай так не є…
— Зазвичай буває ще гірше, — мовив Ольг втомлено, — Ой, біда… Біда буде, якщо ти вдався у материн рід… Два винятки поспіль трапляються рідко. Ну, що ж… Я виховав тебе як зумів… Ти знаєш материну мову… Ти маєш материну віру… Ти не ненавидиш вітчизни… Ти хочеш її обороняти… Гаразд… Роби як знаєш… Та від сьогодні ти — сирота… І насмілься тільки записатися в чорри під моїм прізвищем! На тому твоя служба й закінчиться…
— Скажіть мені моє! — огризнувся я, — а втім, мені дійсно потрібно щось… шляхетніше!
І тут Ольг хльоснув мене по обличчю. Лише тут… У нього і справді була нелюдська витримка. І сила… Ударив він наче злегка, а трохи щелепу мені не звернув.
— То підбирай собі ім’я, — сказав, — а це тобі на щастя…
Я гепнувся на стілець, напівоглушений ударом. І очманіло дивився, як батько йде до дверей, такий, на вигляд, тендітний і безборонний… А з ним — усе моє дотеперішнє життя.
Панотець Отін аж руки заломив, побачивши мою розпухлу пику.
— Що за нестриманість, — почав він бідкатися, — Хіба ж так можна…
— Пишіть листа до брата, — буркнув я, — я їду до Жерделю!
— Добре, — заспішив панотець, — добре… Ви, юначе, маєте скинути з себе оцю селянську верету… І оцю поганську сім’ю. Можливо, служба допоможе вам знайти справжніх родичів, чого ніколи не станеться, якщо ви сидітимете у Чорногорі.
За три дні я виїхав до Квітану. Там, у Жерделі, і стояв полк чоррів, командиром якого був панотців брат. Не можу сказати, що мене зовсім не мучила совість. Я навіть згадувати боявся про Веданга… Воїн ніколи не простив би мені цього… Мені шкода було Мальви з якою я повівся так паскудно… Про Ольга ж я намагався просто не думати…хоча розпухла щелепа нагадувала мені про батька раз ураз. Але усі ці думки я запхав у найдальший куточок свого мозку. Зрештою, як говорив панотець, це були тільки нелюді, які морочили мені голову стільки літ.
Більше пана Отіна мені не довелося бачити… Навіть, коли я знову повернувся до Чорногори, опісля своїх блукань, і приїхав до Ігворри, я не пішов до знайомого будиночка з білих кам’яних плит. Тому, що боявся — не втримаюсь, і як не уб’ю, то покалічу… Я навіть не знав, чи проживає ще панотець в Ігворрі. Та одного разу Мечислав оповів мені історійку, опісля якої я зрозумів, що за мене таки відомщено.