Якось у нас з Мечиславом зайшла мова за мейдизм і його служителів. Юнак не ганив мейдистів, він вважав їх диваками.
«Самі себе настрахають, — говорив він з протяглою вимовою Ведангів, — а так же і померти можна…від страху… Раз у Ігворрі випадок був… Коли Вогнедан тільки-но став князем Чорногорським… Ні, трошки пізніше, опісля того, як ми з ним їздили до Моани, присягати новому імператору… Ще нас тоді до в’язниці впакували в Моані, пам’ятаєте? І от, Вогнедан вирішив зайнятися справами Чорногори… А сам ще опісля тої в’язниці не одійшов — очі на пів обличчя, худий, змучений… Мов дух який-то, а не людина… І при ньому весь час був отой Страж Гір, що він його викрав з Імператорського Зоосаду… Ну, чорний пард, Верен… Так от, приймає Вогнедан вповноважених від мейдистської громади… Ті скаржаться, що церква, мовляв, руйнується, дах протікає… «Добре, — каже побратим, — пришліть мені панотця, будемо щось робити»
Приходить панотець… Гридні припрошують його до зали… А треба сказати, що Вогнедан опісля того ув’язнення почав одягатися по-стародавньому, як Повелитель… Ну, там кунтуш блакитний з золотом…таке інше. Зовсім обережність втратив. І флейту свою з рук не випускав — як є вільна хвилинка, то він до музики… Панотець то його раніше мусив бачити… напевне… Але тут… Знаєте, у ігворрській залі — і серед дня напівтемрява… Тиха музика… Панотець стоїть, озирається — де ж князь… І раптом — виходить з-за завіси Вогнедан, а біля нього — Верен чорною тінню… Панотця так і не врятували — серце… Чого він так злякався — і досі не відаю… Верена хіба — так вся Ігворра знає, що він не кинеться ніколи, бо розумний…»
Я- то знав, чого злякався колишній духівник князя Іргата… Привида Повелителя… Прекрасного нелюдя з чорною душею… Лякав — лякав ним людей — та й злякався сам. Аж до смерті… Ну, що ж… Я, принаймні, за ним не плакатиму… Забагато зла приносили його оповідки. І не одному мені.
Зшиток другий
Гайвороння над Квітаном
З того дня, коли я знайшов у себе на столі ту бісову скринечку, минув вже тиждень. Купка списаних аркушів, які я кидаю просто на неї, потиху зростає. Я майже не сплю і здригаюся від кожного шереху. От не думав, що у мене ще зостався смак до життя… Я так звик холоднокровно важити головою, що майже задавив в собі почуття самозбереження. Відвик від небезпеки, чи що, за два спокійних роки… А може — полюбив цей старий дім на морськім березі… Дім, де мені вчуваються звуки материної арфи… Поміщик, котрий придбав маєточок опісля загибелі Керіних, сяк-так підрихтував сліди пожежі і на тому зупинився. Я відновив садибу, замовив місцевим майстрам неоковирні, але міцні меблі в астеонському густі. Такі, певне, були тут ще за часів батькової юності… Наказав відновити сосновий гайок за садибою і розчистити невеличкий парк… До цих робіт приставив своїх селян і трохи не взявся домовлятись з ними про платню… Дзуськи! Ці сто родин — моя власність, така ж як дім і гайок… Реєстрові душі…
З челяді лише старий управитель Вук ще пам’ятає Ітаора Керіна та його красуню-дружину. Він є удівцем, мав за жону жінку, що була моєю нянькою… Ту саму, котра мене врятувала, вкинувши до снігового замету… Опісля її смерті Вук більше не одружувався. Його дружину звали Нетою, загинула вона тієї ж ночі, що й мої батьки… Вук пишається тим, що вірну рабу поховано в ногах у господарів. Він і сам — вірний раб… Вірний і відданий… Не стільки мені, скільки маєтку. Думаю, аби він знав, що справжнє ім’я нового пана — Ешіор Керін, то був би щасливим…
А я не можу бути щасливим і тут, в садибі моїх предків… І навіть не тому, що наді мною, як і завжди, висить меч… Цього разу, для різноманітності — Меч Ельберу… Зброя і людина одночасно… Я — Білий Ворон, я не маю гнізда, не маю землі, яку міг би назвати своєю… Чверть століття я воював на землях Заходу і Сходу, щедро розливаючи чужу й власну кров… І ніде не міг осісти… Здається — тільки почав вити гніздо, але ж ні… Треба летіти далі… Такою є моя судьба. Може, це кара за те, що я почав самостійне життя, зруйнувавши спокій родини Лелегів…
Отже, завдяки клопотанню панотця Отіна, я без зайвих труднощів вступив до лав Жердельського полку Імператорських Яструбів. Полковник Вальд Отін, темноволосий здоровань з хрипким від постійного командного крику голосом, прийняв мене дуже ласкаво. Почувши, як він вимовляє моанські слова, я втямив, що Отіни були родом з Зелеміню. У панотця південна вимова зовсім була відсутня, зате його брат вимовляв «ше» замість «же» де треба, і де не треба, як-то було притаманно зелемінським «дженджикам». Пан полковник прочитав листа, подивився на трохи не двометрового широкоплечого здорованя, котрий цього листа привіз, оцінив мою «моанську пику» і призначив мене офіцерським вістовим до першої роти першого батальйону.