Командиром моїм став поручник Крін Птасін… Так, той самий чорра, якого я бачив колись у Боговладі. Ба, я знав і його матір, і меншого брата… Щоправда добре втямив собі — якщо хочеш мати з поручником добрі стосунки, не говори з ним про його родину… Якось при мені приятель Кріна, поручник же Ковт Різін нагадав йому про «язикате щеня, отого Со-кола» і трохи не отримав по пиці. Від поєдинку офіцерів втримав лише капітан Гедін, їхній начільник, котрий суворо забороняв усякі бійки поміж «яструбками».
Мій поручник вигідно відріжнявся від буйного натовпу в зелених одностроях. Чорри мали в Імперії таку славу, що «сірі», тобто решта імперського війська, просто боялися їх зачіпати. Поєдинки як не між собою, то з офіцерами «сірих», були у чоррів звичним явищем. Пихато вели себе і шерегові. В «сірому війську» служили рекрути з кріпаків, а до Імператорських Яструбів йшли збіднілі шляхтичі-південці в надії вислужити відзнаки. І, хоча командний склад, поповнювали в основному випускники Імперської військової школи, що в Моані, надія вислужитись завжди існувала, бо двобої між чоррами часто закінчувалися смертельно. Моанські імператори, котрі вміло використовували ці буйні голови, і навіть тримали при собі прибічну охорону з чоррів, марно намагалися заборонити дуельну пошесть і, зрештою, дали своїм Яструбам спокій.
Крін Птасін в суперечки встрявав зрідка, а на поєдинок виходив лише тоді, коли цього не можна було обминути. Він вважав, що слуги Імператора не мають влади над власним життям і тому не повинні вбивати одне одного. Випадок з паном Різіним був єдиним на моїй пам’яті, коли поручник забув про власні повчання. Був він також байдужим до випивки і жінок… Ба, молодий офіцер навіть займався віршуванням… Якось я підглянув краєчком ока до його паперів і прочитав вірша, присвяченого, звісно ж, Імператору та його вірним Яструбам. Якщо вірити пану Птасіну, Велика Моанія тільки-но й очікувала наказу, аби підкорити собі решту земель знаного світу… «Уся Імперія, заобрійний весь світ, — оце тільки й запам’яталося мені з того довгого твору, — чекає на наказ, що спалахне мов ґніт, і вечоровий мир в огненну кине заметь…» Певне, пан Крін віршував свої наміри для тих часів, коли мав дослужитись до Імператорського Воєводи.
Інші вістові вважали, що мені не пощастило з начільником, котрий не пиячить, не гуляє, навіть не лається лихими словами і не дозволяє того ж своєму підлеглому. Вони помилялися — я не хотів би іншого командира. Від того ж Ковта Різіна, який зранку вставав похмільний, а звечора був знову п’яний в дим, мене просто вернуло… Але Крін… Він чимось нагадував мені Воїна… Втім, вони й були якісь родичі… Дивлячись на цього зразкового вояка, я ще раз запевняв себе, що ота страхітлива подія у Веданзі була винятком, а не правилом.
Сама імперська служба, однак, дуже скоро мене розчарувала. Я завербувався до війська у нападі сліпого гніву і не подумав, що через це маю трохи не все життя ходити в однострої… Військовий лад мене відлякував, а доля вістового — зрештою, лише хлопчика на побігеньках, мене не влаштовувала, я бо усвідомив своє шляхетне походження. Звісно, я мав вислужити собі офіцерське свідоцтво, але як же цього було довго чекати.
Мій поручник потішав мене, що задля вітчизни можна й потерпіти кілька років. Звісно, мирного часу вислуга йде повільно… Але раптом гряне війна, чи ворохоба… під час бойових дій підвищують швидко…
— … того, хто лишається в живих, — усміхався Крін. Такої хвилини я його майже любив, настільки він нагадував мені далекого друга, — ходять чутки про близьку війну з Шоррогою…
— Але ж Шоррога ген за морем, — не вірив я, — швидше вже ми воюватимемо з Ішторном, або будемо розширювати східні кордони… Зрештою, ось тут, поруч, є Белат…
— Белат давно потрібно приєднати, — погоджувався мій офіцер, — він стирчить на Шиї Змія, наче бридкий наріст. Вся Шия Змія давно вже має бути моанською… Доля нашої країни, вояче, — нести світло й культуру іншим!
Нема чого й казати, що я швидко став улюбленцем молодого чорри. Справа в тому, що його приятелі-офіцери не те щоб були байдужими до Великої Моанії, ні, вони б за неї будь кому видерли б очі, наче справжні яструби, але… Часом у мене було таке враження, що ці вродливі юнаки в зеленому десь у глибині серця відчувають, що коять навіть не щось погане, а те, чого вони не повинні робити… Згодом, коли я познайомився з Роллою, белатським лікарем, я спостерігав подібну поведінку у невиліковно хворих, котрі не знали про свою хворобу і намагалися задавити підсвідомий страх гулянками й пиятикою. Говорити про політику поміж чоррами вважалося поганим тоном, головною темою їхніх розмов були вино і баби… Я, від природи мовчазний, до того ж ще не звиклий до нового оточення, принаймні уважно слухав свого офіцера, а часом і вміло піддакував.