Ольг, вже опісля моїх блукань, якось оповів мені, що жодне квітанське та й будь яке інше повстання не було сплановане чистокровками, як-то говорили ріжні дженджики. Але чистокровні роди вважали за честь приймати у тих повстаннях участь. Хоча чудово знали, що подібні спалахи приречені на загибель. Дивні накопичували зброю й гроші, очікували Сповнення Видіння й пришестя Визволителя, однак приносили в жертву оцим вибухам народної люті найкращих своїх синів.
— Батьку, — спитав я якось, — ну для чого ви розливали на землю дивну кров? Адже вас так мало…
— Людям надавала сили наша присутність, — відповів Князь «тіней», — коли вони бачили дивного в своїх лавах, то вірили, що Давні Боги з ними.
— А хіба ви не могли не допустити до ворохоби, — продовжував я допитуватись, — ви ж знали, що повстанцям не перемогти… Тоді до чого оті жертви, і оті страхіття?
— Бачиш, синку, — мовив мій дивний батько, — іноді краще загинути в безнадійній борні, аніж визнати себе рабом без спротиву. Воля, не обмита кров’ю, втрачає цінність… Та й що б ми були за нащадки Богів, коли б умовляли людей мовчки терпіти усякі паскудства… Ти думаєш, що якби квітанці не опирались збройно, не було б жертв? Помиляєшся… Були часи, коли людей вішали лише за те, що знаходили у скрині вишиту давнім візерунком сорочку… Та вага меча у руці передається від батька до сина… Чи стали б квітанці під корогву Вогнедана, якби не відчували цієї ваги?
Словом, батька мого в цих питаннях було не переконати… Так само, як і Кріна Птасіна, коли мова заходила про Велику Моанію… Отже, Квітан повстав… На чолі ворохоби опинився Коловрат Влотко, хуторянин, у котрого під час виселення убили двох синів. Він зі своєю «озброєною бандою», так бо говорилося в наказі по нашому полку, навіть примудрився захопити Дар і успішно витримував облогу. Дарійський полк чоррів під час цієї пригоди зменшився трохи не вдвічі. Повстанці, для яких партизанські війни вже стали звичаєм, вирізали залоги Дару і сусідніх Рибок… Пана Антса Лефтіна Влоткові хлопці повісили на площі, попередньо відтявши йому те, з чого ще можна було дізнатися, що він є мужчиною. Воєводство перейняв Зельм Яворін, котрий на той час був у Жерделі… Він перелякався настільки, що нашого полку і решток дарійського йому здалося замало, аби провести зачистку місцевості. На його прохання імператор виділив підмогу — полк «сірих» з Моанії під проводом князя Астеонського, котрий був і сам зацікавлений ходом зачисток.
Так я потрапив на війну… Не на таку війну, що описувалась в книгах, з військом, котре виходило насупроти ворожого війська, з кінними атаками та геройськими подвигами. Повстанці не мали війська і не давали відкритого бою. Був загін Влотка, котрий засів у Дарі, були невеличкі ватаги «сокирників», прозвані так через їхнє озброєння, яке складалося з сокир на довгих держаках. Ці ватаги наче виникали з-під землі і провалювались у землю. Були ненавидячі очі жінок і старих на кожному хуторі, в кожному селищі.. Були, зрештою, чутки про таємничих «чорних тіней», які, нібито, усі поспіль були «чистокровками»… Провадила їх істота, котру самі чорри прозвали Чорним Воїном.
Я був вперше у такій…дупі, і навіть не знав, кого більше боятися. «Тіні» полювали в основному за офіцерами, але при нагоді могли відірвати голову і офіцерському вістовому. «Сокирникам» же було однаково — аби в однострої. Мені не раз доводилося бачити вояцькі голови, стяті їхніми топірцями… І добре, коли тільки голови. Потрапити живим до рук «сокирників» вважалося найбільшим нещастям «Тіні» не катували полонених, вони просто не брали у полон, а «сокирникам» вже не було чого втрачати… Перша зачистка, яку проводив біля Дару Дарійський полк, позбавила їх і родин і домівок. Той вояк, котрий потрапляв їм до рук, мав відчути те, що відчували їхні рідні, вмираючи на палях…
Зараз мене уже не здивуєш ні виглядом небіжчиків, ні жахами війни… Але тоді я був молодий, недосвідчений йолоп… Найбільше мені запам’ятався запах… Запах смаленого людського м’яса… Запах хат, спалених разом з живими людьми… Запах крові, розкладених трупів та людського лайна… Так тхнула війна, на якій я мав відзначитись…
Нині я можу згадати лише окремі картинки… Немовля, настромлене на пакіл тину… Ніжки ще ворушаться… Старий вусатий чоловік, прибитий цвяхами до дверей власної оселі… Дарійський шлях, обставлений палями з іще живими людьми… Вагітна жінка з розпоротим животом, а поруч — ще жива дитинка… І мій поручник, Крін Птасін, із спокійним усміхом розчавлює чоботом дитячу голівку… Завалений напіврозкладеними мерцями яр біля Дару… Ще одна замучена жінка… Чорри, порозважавшись, набили їй лоно порохом і підпалили ґніт…