— Пане Різін, — з несмаком мовив Птасін, — припиніть дурні розмови. Виконуйте наказ, шереговий, і хай тобі щастить…
Після цього офіційного дозволу та неофіційного побажання я осідлав коня і поїхав разом з вістовим-моанцем до Радегасту. Дорогу я знав, бо вже якось бував тут під час оглядин місцевості. Тому селище віднайшов легко.
Моанський офіцер, якому призначалися папери вістового, зайняв найкращу хатину. Попід тином, на задньому дворі, лежали трупи, ледь прикриті веретою. Я нарахував згодом вісім дорослих і чотири маленьких тільця. Мабуть, тут була уся родина, окрім тих, що пішли до лісу… Осторонь лежав ще один труп, жіночий, з задертою на голову спідницею. Вбиту навіть не потрудилися прикрити… Що тут сталося — можна було лише здогадуватись. Певне, хтось із Радків намагався дати відсіч ґвалтівникам.
На ґанку хатини сидів моанський вояк. Він старанно обгортав босі ноги половинками квітчастого шалика. Такими хустинами зав’язувало собі голови квітанське жіноцтво.
Солдатик підвів голову і доброзичливо усміхнувся мені. Він бо бачив, як я провів у хату їхнього вістового.
— Портянки зіпріли, — сказав, — от лихо з цим ходінням… Щодня — марш.
— Навіщо хустину зіпсував? — сказав я, присаджуючись поруч. — лишив би для жінки…
— Та бачиш, братику, — охоче пояснив «сірий», — не згодилася б жінці… Закривавлена дуже. Я їй ось що приберіг…
Він показав мені срібний браслет з візерунком у вигляді виноградної лози. Щось подібне носила Мальва років зо два тому…
— Що тут за бійня, — спитав я, — бандити?
— Та ні, - позіхнув солдатик, — просто очищували місцевість… Ці хетанці якісь скажені — тільки торкнешся до котроїсь баби, одразу кидаються до горла..
Я дивився на браслет у загрубілій селянській лапі «сірого», дивився доти, доки не відчув, що судомно стискаю руків’я належної мені за статутом шаблі… Вояк тим часом узув чоботи і зі смаком притупнув. Браслета ж акуратно загорнув у ганчірочку і сховав до пазухи.
За наказом офіцера мене нагодували кашею і залишили ночувати. Дійсно, спадав вечір, а тут і серед білого дня могли підстрелити з-за будь-якого куща. Особливо, якщо комусь із Радків таки вдалося втекти… Я влаштувався на нічліг під повіткою, оподалік від мертвих. Моанці мали вирушати завтра, і тому не утруднювали себе похованням.
Спершу я ще чув перегукування вартових. Потім голова моя обважніла. Думав я лише про одне — треба тікати… До біса Імператорських Яструбів і військову славу… Завтра помре князь Іргат, або Імператор забажає відібрати привілеї у Чорногори, і тоді, у дворі Лелечого Гнізда, отак лежатиме Мальва… Зі спідницею на голові… Але куди мені подітись? Батько зрікся мене, дружина не хоче бачити — і цілком справедливо… Ця земля мене вигодувала, а я став на бік її ворогів… Нелюді… Потвори… Одну я сьогодні бачив, вона обгортала брудні лапи хустиною замученої жінки…
Я провалився в сон, в якому таки витяг шаблю і рубонув «сірого» навкіс…За це мене мали повісити на очах у всього Жердельського полку… Поручник Крін докірливо хитав головою… Ковт Різін шкірився до мене і шепотів про те, що вночі прийде упир… З червоними очима і іклами розміром з прутень під пальцями шлюхи… Чорний Воїн, якого відкопали з могили… «Він і тебе відкопає, - хихикав Різін, — будете вдвох пити крівцю нахильці»
Прокинувся я від якогось неясного відчуття. Не небезпеки, швидше чиєїсь присутності. Стояла глупа ніч. Тиша була такою, що хоч ножем її ріж. Навіть хутірський пес, котрий вив цілий вечір десь поза тином, і той замовк.
Я підвівся. У дворі було темно… Смолоскип, устромлений в кільце на стовпчику, догорів… Вартових, котрі мали обходити селище вартою, теж не було чути…
І тут спалахнуло світло. Це запалав будинок Радків за моєю спиною. Я метнувся до тину і став…
Переді мною стояла «тінь».
***
Про «тіней» я чував змалечку, як і кожен чорногорець. Пліткували, що це — таємна військова громада, яку чи-то очолювали чистокровки, чи-то (це вже я чув від чоррів) вона повністю складалося з чистокровок. Але вперше бачив перед собою «тінь» у бойовому вбранні. Воно, те вбрання, і справді було чорним, голову ховав облягаючий каптур, а замість обличчя, і це було найжахливіше, наче зяяв темний провал. Потім я дізнався, що лице «тіні» затуляла особлива сіточка — «павутинка». Дихати в ній було легко, видно було все чудово — але видно лише з одного боку. З другого наче був згусток пітьми. Це був стародавній винахід, ще з часів Ельберу… Лезо меча в руці «тіні» було єдиною світлою смугою. Меч теж був стародавній — довгий, злегка вигнутий, майже як шабля.