— Друже Крук, — неголосно, але владно мовив Воїн, і всі сокирники обернулись до нас, — добийте пораненого… Досить!
Крук поволі висмикнув шаблюку з тіла приреченого.
— Добре, пане дивний, — сказав протягло, — я думаю, він зрозумів науку…
Свиснув клинок, відділивши «сірому» голову від тіла. Я втягнув в себе повітря і ще раз присягнув собі, що не зблюю.
— Ви полонили «чорру», Чорний Воїне, — ґречно продовжив розмову Крук, так, наче з приятелем біля тину розмовляв про погоду, — ви допитаєте його самі, чи дозволите нам його… поспитати?
— Цей хлопець — не чорра, — відповів Веданг.
Крук похитав головою…
— Чорний Воїне, — сказав, — я знаю вашу вояцьку вправність. Коли ви і ваші «тіні» витягли нас з отої біди під Веселаном, сотник Крук, як-то й належить, визнав вашу зверхність. Ви нині нами керуєте, дивний… Але я знаю і вашу вдачу… Цей хлопчик розчулив вас… своєю молодістю, напевне. Але ви пам’ятаєте мій хутір, що звався Вигоричі… І діточок, їх у мене було четверо… Трьох, п’яти і восьми років… Це — сини… А найстаршу, донечку, звали Бажаною… Ви бачили, що зробили з нею чорри… З нею, і з моєю дружиною… І бачили тіла моїх синів! Віддайте нам чорру, «тінь»!
— Цей юнак є моїм побратимом, — терпляче сказав Веданг, дивлячись просто у затерпле лице людини, в якої не зосталося нічого, — друже Крук, це чорногорець, який мав завдання від свого зверхника.
— Чорногорець? — раптом втрутився молодик у вишиванці під трофейним одностроєм, — та ви лише гляньте на пику цього виплодка! То — північанин! Північанин!
«Пропав! — подумав я розпачливо, дивлячись на ненавидячі обличчя повстанців, — навіть Дракону їх не стримати… Хоч би не мучили, а вже пристрелили б одразу…»
Раптом до нас протиснувся чоловік у вбранні «тіні» Він був без сіточки, і я одразу ж пізнав Змагора.
— Білозіре! — вигукнув він, — оце так зустріч! А хай тобі побільше відзнак і поменше клопотів! Де це тебе так убрали? Невже в Жерделі? Нехай я вмру, якщо це не справжній однострій! І як ти оце ризикнув… Кажуть, що ці паскуди відчувають… Я знав хлопця, так він і півроку не протримався в Дарійському полку!
— Ви теж його знаєте? — обережно спитав Крук, вже трохи розпогоджуючись.
— О, ну звісно ж… Він з Чорногори… Дуже пристойна родина…
— З такою пикою…, - все ще не вірив молодик у вишиванці.
— Та що тобі, друже Явір, до його пики! Я його змалечку знаю! Це ж він врятував мого зверхника… Пам’ятаєш, я оповідав, як вони вночі, при ліхтарях розкопували могилу… Батько його, і він… А ти мені про пику… Його ще тато мого зверхника на руках носили…
— Це правда, Чорний Воїне? — вже іншим тоном спитав Крук.
— Присягаю! — коротко відповів Веданг. Моя «пика» напевне зробилася кольору імперського прапора… Буряково-червоною…
Хвала Богу, «сокирники» втратили до мене цікавість. Кілька чоловік подалися за дім, бо Воїн наказав перенести мертвих до повітки. Згодом і усі ми рушили туди. Біля загиблих скулився який-то юнак. Його трусило.
— Друже Явір, — наказав Воїн, — піднімай Світляна. Ми йдемо… Зараз з Веретеню прилетять… Яструби. На світло пожежі…
Явір підвів юнака на ноги, але той рвонувся і знову припав до мертвих.
— То Світлян Радко, — півголосом сказав мені Веданг, — там вся його родина лежить… Окрім дружини, на її щастя, вона перед усім цим безумством виїхала до Данаділу навідати матір…
Кілька повстанців завалили повітку сіном. До Воїна підійшов Крук.
— Скажіть молитву, Чорний Воїне… Це — їхнє поховальне вогнище, кращого не встигнемо зробити…
— А тому, хто впав у битві за рід свій, — вимовив Веданг знайомі мені слова — Громовиця піднесе води живої… І опиниться він у гаї дубовім… І там пребуде він час… І отримає тіло нове… І знову прибуде до роду…
— Там же жінки та діти, пане дивний, — озвався хтось із гурту, — і старі… Може якусь іншу?
— Цю, — сказав Воїн твердо, — тільки цю…
Він узяв смолоскипа. Полум’я танцювало на понурих лицях сокирників. Світлян Радко звівся на коліна.
— Запалюйте, — сказав, — залиште мене з ними…
— Встань, воїне! — сказав Веданг таким голосом, що навіть я випростався і трохи не став струнко, — встань і помри у битві! Самогубство — це для жон, що не втримають зброї… Ти — ельберієць… Встань, і візьми з собою хоча б одного ворога, перш ніж лягти навіки…
Світлян підвівся, хитаючись… Це був ще зовсім юнак. В його очах застигли жах і непорозуміння. Крук взяв його за руку вище ліктя і відвів набік.