— Бойове божевілля, — мовив хтось упевнено, — я чув, чорногорці знають про таке…
— Ні, - озвався Явір, — для бойового божевілля потрібен танок… Аркан… Багато людей…
— Або грибів наїстися, — підкинув ще хтось, — я чув, що є такі гриби… Тільки у нас вони не ростуть, а десь на Півночі…
— Та не жер він ніяких грибів! — затявся сотник, — я ж його весь час бачив, він стояв за деревом у засідці і так непорушно, що я вже думав — хлопець остовпів з переляку… І раптом — завив! Шість моанців! Шість! У мене і то за раз менше виходить з одною шаблею!
Я лежав тут таки у схроні, бо схопив кулю в плече і мав легку гарячку. Біль я відчув вже після того, коли упав непритомний просто на бойовищі. Не від поранення, а од виснаження. Воїн тільки головою хитав.
— Надивився? — спитав, — поки з чоррами був? О, цей Крін Птасін… Я чув, що він виробляє з населенням… Дивуюсь, як ти там, біля нього, з розуму не зійшов. Але бережи себе брате… з бойового шалу часом не виходять…
Через тиждень опісля цієї сутички нас віднайшов зв’язковий від Князя «тіней». Цього високого русявого хлопця я якось бачив в Ігворрі і прийняв за моанця. Так само помилились і хлопці Крука… До того ж хлопчина був в сірім однострої.
— От лісові чорти! — лаявся зв’язник, розтираючи побиті боки, — трохи душу не витрясли!
— Радій, що я почув умовне слово, перш ніж тобі заткнули рота, — огризався Крук, — а то була б у мене нині ще одна зарубка!
Веданг прочитав листа, написаного стародавнім дрібним письмом і замислився. Замислився і я… Тяжко замислився… Бо встиг кинути оком на той папір… Дуже схожим почерком батько заповнював торгові рахунки дому Росавів. «Князь «тіней» вмирає, - пронеслось в думках, — хай славиться Князь «тіней»
Надвечір Веданг зібрав поріділу сотню. Люди сиділи біля вогнища й чекали.
— Завдяки нашим зусиллям, браття, — озвався Воїн, — Дар протримався на кілька місяців довше… Але тиждень тому Дар узято… Коловрата страчено… Це — кінець.
Хтось наче зітхнув, і знову настала тиша.
— Власне, — продовжував Веданг, — і Влотко, і ми з вами знали, що нам не здобути перемоги. Але ми, принаймні, довели, що перетворити нас на бидло не так просто… З Моани прийшло імператорське розпорядження дати спокій принаймні тим хуторам, що залишились… Звісно, частина квітанців таки потрапить до реєстрових списків… Та очікувати лишилося недовго! Буде ще одна битва! Ретельно підготована! Буде зброя, а не сокири, буде військо, а не ватаги! Буде керманич, котрий підніме весь Ельбер, не лише Квітан!
— Чорний Воїне, — озвався Крук, — ми чули, що ви — ясновидець! Чи скоро це станеться? Чи довго ще чекати?
— Двадцять літ, — сказав Веданг упевнено, — двадцять літ і три роки…
Знову пройшов шемріт чи-то радості, чи-то розчарування.
— Але, брати мої, - продовжив Воїн, — одна людина — це лише одна людина, навіть якщо вона Силою дорівнює Богам. Рятівникові потрібні будуть воїни… Нині все скінчено…. Рештки загону Влотка відійшли на Побережжя. Може там їх підберуть кораблі князя Непобора з Сіллон-Сінду. Нам туди не прорватися. Цей чоловік з Чорногори, — Воїн вказав на зв’язкового, — береться провести в гори тих, хто того бажає. Якщо вам пощастить — ви доживете до вирішального бою.
Знову шемріт, в якому вчувалася почергово то згода, то незгода.
— Якщо у когось із вас, — мовив далі Воїн, — ще зосталися домівки, чи родичі, то ви, звісно, можете залишитись тут. Але це буде більш небезпечним, ніж пробиратися до Чорногори. Я ж сам зі своїми «тінями» іду в бік Зелеміню. З нами не піде ніхто — у мене лихе передчуття.
«Сокирники» розбилися на групки і стиха почали обговорювати почуте.
— А ви, друже Крук, — м’яко спитав Веданг, — що ви вирішили?
— Чорний Воїне, — відповів сотник стиха, — я вірю в те, що ви ясновидець… Я вірю у вогняне дитя… Але не маю вже сили очікувати. Весь час у мене перед очима Вигоричі… І мертві рідні… Чи гори заховають мене від цих видив? Я залишаюсь у схронах і зі мною десяток таких же, як я… Вважайте, що це — священне право воїна: «самогубство в безвиході», коли життя є незгідним з честю.
І мій гордий Дракон схилив голову, вклоняючись приреченому. У Крука блиснули очі. Він стис Ведангу зап’ясток і поволі відійшов до іншого вогнища.