Стрілянина з того боку раптово стихла.
— Чорний Воїне! — почулося знадвору, — чуєш, клятий чистокровка!
— Ну ось, — озвався втомлено Веданг, — по мою душу…
Я обережно визирнув у вікно. Голос чорри був мені знайомий… Голос мого офіцера…
— Крін Птасін? — сказав Воїн, глянувши на мене — я чомусь так і подумав…
— Ми знаємо, що ти тут! — почувся крик знадвору, — поглянь — но…
Я одвів очі… Голова, настромлена на тичку — не дуже приємне видовище… Особливо, коли ти цю людину знав…
— Світлян, — прошепотів Змагор, котрий теж кинув погляд надвір, — певне, його катували… Ех, не треба було його з собою брати… І сам пропав, і нас погубив…
— Виходь, Чорний Воїне! — знову гукнув Крін, — Нам потрібен тільки ти! Гей ви, там! Видайте ватажка — і матимете пробачення! Підписане князем Астеонським! Слово чести!
— Слово чорри! — хмикнув котрийсь з «тіней», — це з біса вдалий жарт…
Дракон спокійно обдивився своїх людей.
— Діти Гнізда Драконів, — сказав, — аби існувала хоч найменша можливість вам вижити, я б здався…
— О, ні, - озвався Змагор, — я б тоді першим помер від сорому…
— То ж стріляймо, і Боги нам у поміч!
Скільки тяглася оця стрілянина — я не пам’ятаю… Скоро я вже стріляв і сам, замінивши вбиту «тінь». Пістолі мені набивав дід… Він сказав, що двоє на горищі вже загинули.
Коли я в черговий раз потягся за набитою зброєю, дід промовив:
— Скінчено, синку… Залиш для себе… Остання це куля… Ти звідки, такий білявенький?
— З Чорногори, — видавив я
— А з личка ніби не наш… Однак, стріляєш цільно…
Тиша в хатині придавила мене. Змагор і ще одна «тінь» стягли з горища загиблих і поклали під стіну. Туди ж прилаштували ведангця, вбитого у хатині.
— Чорний Воїне! — знову почулося знадвору, — виходь! Зараз палитимемо дім… Викуримо вас усіх як лисиць з нори…
— Може вийти, і мечами…, - запропонував один з воїнів Дракона, — не проб’ємось, так хоч вином малиновим напоїмо гостей…
— Синочки, — знову озвався дід, — не треба… Гостей забагато на цьому весіллі… Я пам’ятаю, у другій повстанці… чистокровний… Ви, пане дивний на нього схожі… теж хотів… Як не пробитись, то померти у битві… Схопили його… Сам я того не бачив, але казали, що вмирав він довго і тяжко…
— То був мій родич, — сказав Воїн рівно, — Воїбор…
— Ви краще тут, діти, — порадив дід, — і мені, старому, допоможіть піти до гаю дубового… Зажився я на світі…
— Старих слухати треба, — зітхнув Змагор, — піду-но я, гляну з горища, що роблять паскуди, а ви, хлопці, готуйтеся…
Біля Воїна зосталося двоє людей. Один з вояків підійшов до старого, котрий сумирно сидів на долівці.
— Меч чи пістоль, дідусю? — спитав.
— Краще мечем, синочок, — озвався старий, — а кулю зостав собі…
Свиснув клинок. Я відвернувся. «Тіні» підтягли тіло господаря лісової хатини до інших загиблих. Той ведангець, що убив діда, дав приятелю пістоля і звернувся до Воїна:
— До зустрічі в гаю дубовім, мій князю…
— Хай шлях тобі освітить Блакитна Зірка, Діяне, — сказав Дракон, — ти був одним із кращих…
Другий вояк притулив Діяну зброю до грудей…. Вдарив постріл. Юнак осунувся на долівку навіть не скрикнувши.
— Мій князю, — сказав вояк, кинувши непотрібного вже пістоля, — я теж іду…
— Чекай на мене в дубовім гаї, Войко, — ледь всміхнувся Веданг, — маю наздогнати.
Войко, однак, вагався.
— У мене лишилась голочка, — сказав врешті, - візьміть, мій князю… Помрете — як заснете!
— У мене інша смерть, — промовив Дракон, — іди, друже… Не бійся за мене.
Войко підтягнув Діяна до стіни, тоді сів поруч і опустив голову на груди. Коли він відійшов, я так і не помітив.
З отвору в стелі вислизнув Змагор.
— Стоять, гниди, зі смолоскипами напоготові, - збуджено мовив він, — а лізти сюди бояться! Стати віч на віч з Чорним Воїном — для цього більше хоробрості потрібно, аніж у цих ґвалтівників та дітовбивць!
Він повернувся до Веданга
— Мій князю, — мовив, — я маю привілей… Від вашої руки… Проведіть молочного брата…
Воїн мовчки кивнув. Змагор розшнурував сорочку. Він усміхався.
— Це швидко, Білозіре, — сказав, — у князя мого рука легка і клинок гострий… Нічого не жаль — тільки жінки й дитинки… Я ж навіть не дізнаюсь, хто у мене народиться…
Веданг наготував меча, і тут Змагор ляснув себе по лобі:
— Зовсім забув, мій князю! Білозір — то у нас мейдист! Він не може впасти на клинок — закон їхній не дозволяє… Може, я спершу його?