— Виконаю! — сказав наді мною Птасін, — говори…
— Я — Князь «тіней»! — сказав Веданг, — і гостей я приймаю ось у цьому палаці… Спробуй зайти, Кріне! Удасться — матимеш зайві відзнаки!
Грюкнули двері. Очевидно, Воїн зачинився у хаті знову.
Хтось уже розв’язував мені руки, хтось підносив у баклазі міцної моанської горілки. Я сьорбнув і аж задихнувся. Пан поручник сам допоміг мені підвестися і поцікавився:
— Вони тобі язика не одрізали, вістовий?
Я лише ротом зіпав, наче здохла рибина. З другого боку мене ляснув по плечі пан Різін.
— Сучий ти сину! Ми ж уже тебе давно поховали і навіть на поминках випили! На, сьорбни ще! Ти серед своїх!
— Скільки їх там? — спитав у мене Птасін
— Б-було з десяток, — озвався я, — але, коли вони побачили, що непереливки, то один одного… Самі…
— Відьомське поріддя, — буркнув Птасін, — чортова ровта… Коли я видер у цього селюка з Радків зізнання, в мене аж серце затремтіло від радості… Чорний Воїн… За такого полоненого не тільки відзнаки — особисту подяку від Імператора можна отримати…А якщо він і справді — Князь «тіней»… Хоча біс його знає… Наче замолодий… Ешіоре, набоїв у нього нема?
Я покрутив головою.
— Тоді, - звернувся Птасін до чоррів, котрі вже не крилися за деревами, а теж вийшли на галявину, — зробимо так… Киньте до біса оті смолоскипи… Знайдіть десь деревину і вибийте двері… Ну, а тоді…
— Може краще, — озвався Різін, — усе таки підпалити хату… Тоді він сам вийде… А не вийде — туди й дорога!
Поміж чоррами почулося згідне притакування.
— Боягузи! — розлютився Крін, — кого ви боїтеся! Хлопчика в чорному? Навіть, якщо це Князь «тіней» — він не всемогутній! Вибивайте двері, я зайду туди першим!
За кілька хвилин чорри притягли деревину і почали гамселити нею у двері хати. Я тремтів, стоячи біля Кріна, аж той це помітив.
— Бідолаха, — сказав він мені трохи не ласкаво, — коли ми його дістанемо до рук, я дозволю тобі… відплатити. Тільки убивати забороняю, він мені потрібен живим.
— Дивіться! — гукнув хтось з вояків.
З вікон хатини поволі поповз дим.
— Підпалив хату, — пробурчав Крін, — от же, затятий… Швидше там! Швидше!
Дубові двері вже тріщали під ударами саморобного тарану. З одного вікна бурхнуло полум’я…
— На даху! — загорлав Різін, — Гляньте на дах!
Веданг йшов гребенем даху, рухаючись з отією своєю несвідомою грацією дивного. Каптур бойового вбрання він відсунув назад, і вітер грав його волоссям. Меч у піхвах висів за спиною. Юнак наче й справді вирушив у далеку дорогу, туди, де людині не потрібно нічого. Навіть зброї…
— Кречет Птаха! — гукнув Воїн зверху, — піднімайся сюди і не забудь меча… Я, Князь «тіней», запрошую тебе на прогулянку!
Крін чорно вилаявся… Вперше оце я почув від свого поручника гидку моанську лайку, якою зловживали чорри.
Вояки з деревиною нарешті вибили двері. З хати повалив дим. Чорри скупчились біля входу, явно не знаючи, що робити далі. Кілька чоловік, затуляючи обличчя, спробували зазирнути всередину.
— Облиште двері! Знайдіть драбину! — гукнув Птасін, — зніміть його звідтіля!
І тут пролунав вибух… Гримнуло так, що хата наче підлетіла в повітря. З середини будівлі бурхнув стовп вогню, і у цьому стовпі піднялася до неба горда душа Дракона…
***
Коли в хатині рвонуло, я одрухово впав на землю. З усіх чоррів лише я зрозумів, що сталося. Порох… Порох з дідової діжки… Набої у нас закінчились, але порох… Там ще його залишалось на добру гармату… Дракон відлетів, забравши з собою з десяток ворогів…Від тих чоррів, що вибивали двері і спробували пройти до хати, мало що залишилося.
Крін Птасін гепнувся поруч зі мною… Варто було видіти його обличчя, коли він, зрештою, звівся на ноги. Мій поручник нагадував тигра, у якого з рота видерли шматок м’яса…
Рештки хатини палали… Дах обвалився точно посередині, там де стояв Веданг. Я здогадався, що він поставив діжечку на горищі, зробив з чогось ґніт, запалив його, а тоді став точно над вибухівкою. Зараз він, певне, уже йшов десь у позасвітті, по росяній траві і милувався метеликами, що сідали йому на руки… А я стояв тут, межи чоррами, слухав їхню лайку і ненавидів себе до божевілля… На хвилину майнула навіть думка кинутися зараз на Кріна Птасіна і перегризти йому горлянку. Принаймні, я помстився б за сім’ю Крука… Та мені наче скувало рухи… Потім настала тупа байдужість.
Отже, я знову опинився там, де починав свою службу. Крін Птасін весь час опікувався мною. Мене трохи підлікували, а тоді я вдостоївся розмови з полковником Отіним, котрий привітав мене трохи не як блудного сина. Він сказав, що його брат-священик кілька разів запитував за мене листовно, і що він, полковник, дуже переживав, почувши звістку про мою загибель. Ще пан полковник додав, що з мене вийде добрий Яструб, що полон не є ганьбою, і що я молодець, що зумів вижити… Не пам’ятаю вже, що я йому тоді брехав… Мабуть таки добре одбрехався, бо мене не тільки ні в чому не запідозрили, а й підвищили до старшини. За геройство, проявлене при знищенні банди Чорного Воїна…