— Хетанець, ваша ясновельможність!
— На хетанця ти не дуже схожий, — буркнув князь, — певне, твоя матуся задивилась на проїжджого дворянина…. Гаразд! Служи Імперії!
— Та її Імператору! — гаркнув я відгук і рушив на місце. Сорочка моя під одностроєм промокла від поту.
По винагородженні всіх, кого належало, розпочався суд. В невеличкій громадці підсудних я з жахом пізнав спочатку Явора, котрий стояв крайнім. На ньому вже не було трофейного вбрання, а незмінна вишиванка залляна кров’ю так, що не видно було й візерунка. Його підтримував плечем, аби поранений не сповз на землю, не хто інший, як Крук… Я аж губу собі прикусив, щоб не крикнути… Попався таки сотник…
Оскільки винагороджені стояли першими, та ще вирізнялись кольором одежі, повстанці одразу ж мене примітили… Але, розумники мої, глянули лише раз і більше у мій бік навіть не дивилися. Боялися зрадити «тінь»….
Суд у пана князя був, як-то писалося завжди у наказах по війську, «суворий, але справедливий». А головне — швидкий. Увесь гурт прирекли на смерть. Одного хлопця, з виду селянина, котрий весь час доводив, що його схопили випадково, князь покарав шибеницею. Це було милосердя — повстанцям бо призначалась паля.
- І чого ти оце репетуєш, — розчув я, як Крук повчає ридаючого селянина, — ну повісять… Чи й не страх… Воно тільки спочатку моторошно, а потім звикаєш.
Не зважаючи на всю страхітливість обставин, я ледве не розреготався. Ох і сотник…Про таких у нас в Чорногорі говорили — «з блискавки роблено, на камені куто»
Дійшла черга і до Крука. Про нього була балачка трошки довша… Згадали і про його знамениту сокиру з зарубками, яких було рівно сто сімнадцять…
- І всього трьох не вистачає до рівного числа, — замріяно мовив сотник, — дуже люблю круглі числа… Я, панове, коли рахувати вчився, то так і глядів, аби у кінці був нулик… Онде той нулик…у кріселку…Разом з сусідом своїм, паном воєводою краю, був би — якраз на три зарубки… Сам би він, звичайно, на стільки не потягнув.
— Загинеш на палі, бидло! — вибухнув воєвода, котрий, бувши південцем, зрозумів Крука без перекладу.
— Ну, то кому як поведеться, — відповів незламний сотник, — кому на кріселку сидіти, кому на палі… Тільки ж судді мої справедливі та чесні! Про одне вас благаю — зробіть палю понижче… Аби вам, псам моанським, зручніше було цілувати мене в гузно…
Товмач, котрий перекладав все це для пана князя та моанського правника, аж затнувся з переляку. Крук задоволено усміхався, дивлячись, як буряковіє князеве обличчя. Зрештою, усіх приречених погнали до підвалу ратуші і на тому суд мав закінчитись.
Зостався ще один підсудний, власне не підсудний, а підозрюваний… Звали його, як вичитав з паперу товмач, котрий за сумісництвом був і секретарем суду, пан Кетар Латені, белатський торговець. Наскільки я втямив, торговець якось опинився не в той час, і не в тому місці… І комусь не тому продав порох і пістолі… Словом, чоловік хотів нажитися на війні, а потрапив під шибеницю.
Охоронці привели перед очі суддів стрункого чоловіка, зодітого на белатський штиб — сірий камзол з рубчиком, такі ж штани, високі чоботи… Волосся ззаду зав’язане у хвіст. Чоловік присягався, що законів не порушував, про зброю знати нічого не знає, а торгує дорогими тканинами і сукном… Говорив він добірною белатською мовою, часом переходячи на моанську з легким акцентом. Я бачив його збоку і чомусь не міг роздивитись обличчя… І раптом зрозумів — мана…
Суд затягувався… Князю хотілося повісити белатця без зайвого клопоту, правник вказував на іноземне громадянство підсудного, Зельм Яворін схилявся до думки правника, і пропонував ув’язнити торговця для подальшого з’ясування обставин.
Белатець тим часом почав роздивлятись довкола… Якщо я й до того був весь мокрий, то зараз піт стікав по мені ручаями… Я молив святого Мейді, святого Кілені, та всіх Богів Чорногори, аби він мене не помітив… Я знав… Знав, що може статися… І не помилився… Молитви не допомогли.
Чоловік в сірому побачив мене і похитнувся. В нього наче вдарило кулею… У суддів, та й не тільки у них, витягнулись обличчя. Замість нічим не примітного белатського торговця перед ними стояв дивний… Чистокровний дивний… Мій батько Ольг…
Я заціпенів… Наче у страшному сні я бачив, як до Ольга кидаються двоє княжих охоронців, як батько вибиває в одного з них шаблю, а другому наносить удар з розвороту, як поруч зі мною гримає постріл…І як падає батько, падає на запилюжену бруківку майдану, а на його белатському вбранні поволі розпливається червона пляма.
Стріляв новоспечений капітан Птасін, котрий злякався за життя князя… Шкода, що я не довідався вже, як його за це відзначено. Князь Ріфін аж з кріселка підвівся і підійшов до пораненого.