— Диви, — сказав Крук, — на ньому знову однострій… Та ще й з новими відзнаками… Це ти стріляв?
— Я…
— Ослятя святого Кілені! — прошипів сотник, — ножем треба було… Або удавочкою… Ти б ще з гармати випалив!
Я звільнив від пут решту бранців. Ольг лежав на підлозі біля стіни. Рану йому перев’язали… Руки не просто зв’язали — скрутили ременями, викрутивши в плечах. Ноги спутали теж…
— Дивний, — озвався Крук, — навряд чи виживе… А бояться ж вони його… Навіть такого…бояться.
Я не відповідав, я різав ремені… Я дивувався, що на постріл ще ніхто не прибіг… Я не знав, чого Крук і решта ще тут, потім втямив — чекають… Чекають на мене, а хтось уже вартує нагорі, а хтось уже озброївся трофейною шабелькою чорри…
Я підняв батька і перекинув його легке тіло через плече… І ми побігли… Котрийсь із повстанців вивів нас за місто… Це було прогалиною в моєму плані, я бо Дару зовсім не знав. Але «сокирникам» відомі були тут всі лазівки. Біля міської стіни провід перейняв Крук. Він повів нас яром… Ото ще… Я почув запах ще тоді, коли ми перелазили через розбиту моанськими гарматами стіну… В яру були звалені мертві… Повстанці Влотка і мешканці Дару… Вперемішку…Що сталося з тілами опісля кількаденної спеки я краще не описуватиму, а то, мабуть і не повечеряю сьогодні…
І ми йшли просто по мертвим… Крук сказав, що це зіб’є собак зі сліду… І шлях тут коротший. Шлях до лісу… Ми йшли… Я йшов…Тільки вага батькового тіла на моїх плечах не давала мені упасти на ті страшні купи… Там і діти були… Добре, хоч, що була ніч, і не довелося побачити всього… Отой селянський хлопець, котрий боявся вмирати, зомлів, і сотник витверезив його замашним ляпасом, та ще й пригрозив покинути в яру самого… Але до лісу ми вийшли і погоні, нібито, не було чути.
У лісі я став відставати. Ольг був легшим за людину в його віці, але я все одно ледве волік ноги. Крук побачив це і підійшов до мене.
— Слухай-но, чорногорцю, — розпочав, — чистокровному не вижити… Я знаю, про них всяке розказують, але з пробитими легенями не протриматись і дивному. В усякому разі — не в лісі… Треба його звільнити… І поховати по-людськи, або, принаймні, хоча б хмизом прикидати…
— Ні, - сказав я, — це мій батько… Я сам його нестиму… Відійдіть…
— Так і думав, що ти — напівкровний, — буркнув Крук, — але ти скоро звалишся, хлопче…Дай-но поможу…
— Ні! — сахнувся я.
— Ослятя, — пробурмотів сотник, — ну, неси…
Коли Крук дозволив привал, я вже вичерпав усі сили… Сотник підсів до мене, подивився в збіліле лице Ольга, порахував живчик на розпухлій, зсинілій від пут руці і зітхнув:
— Дурню, він в агонії…Даремно мучаєш людину… Ясно, що ти його син, але ж і розуміння треба мати… Чекати на тебе ми не будемо… Піймають — замордують. І тебе і батька… Не можеш сам добити — відійди, я все зроблю тихо.
— Друже Крук, — сказав я з останньою надією, — ви чули про Князя «тіней»?
— До чого тут, — почав було сотник і раптом зупинився, — невже?
Я кивнув. Крук знову нахилився до батькового обличчя.
— Тим більше, — сказав, — його не можна віддавати ворогу… Особливо, коли він у такому стані.
— Друже Крук, — сказав я розпачливо, — ця людина… він… він серце Ельберу… Він мусить вижити.
Де я такі слова знайшов не знаю. Сотник вагався, тоді махнув рукою
— Гаразд… Є у мене одна думка. Тільки я вже сам простежу за всім… І ворогам його не віддам ні живого, ні мертвого.
Він встав і гукнув:
— Друже Явір, ходи-но сюди..
З темряви виринув молодий повстанець.
— Як твоя рана? — спитав Крук
— Болить, але йти можу…
— Веди усіх до Забожанів, до запасового схрону…
— Слухаю, друже Крук…
— Та не впади десь по дорозі… Там, у Забожанах, ліки є і зброя… Стеж за отим селюком — хлопець зі слабодухів. Лиха може накоїти. Я вас потім наздожену.
Отже, повстанці рушили кудись до Забожанів, а мене Крук довго водив околясами. Ольга ми несли по черзі. Врешті, у світанкових променях перед нами забовваніла якась хата.
Крук постукав у лутку вікна, очевидно, умовленими ударами. За віконцем щось шелеснуло.
— Мальво! — покликав сотник, — відчини!
Я аж затремтів… Мальва… невже…
Та моя Мальва була не єдиною у світі… Двері відчинила зовсім інша дівчина, закутана квітанською квітчастою хустиною. Коли побачила мене — сахнулася назад з мимовільним зойком.
— Тихо, це свій, — озвався Крук, — брат вдома?
— Так…
— У нас поранений… Давай його до криївки… Поклич брата і принеси там полотна, літепла і все, що треба.