Хатина була корчмою, а криївка — добре замаскованим величеньким льохом під нею. Ховався цей льох за корчемним сховищем для вин. Тут можна було заховати зо дві боївки, а нагорі тим часом спокійно випивати. За годину Ольг лежав на низенькому дерев’яному ліжку, обплутаний навхрест полотняними смугами. У миготливому світлі свічки видно було, що дихав він ледь-ледь. Брат Мальви, Боговит, котрий у цій глушині був єдиним цілителем лише знизав плечима.
— Людина б уже давно померла, — сказав, — а тут…почекаємо.
— Добре, — мовив сотник, — піди, друже, повартуй надворі.
Коли лічець вийшов, Крук сказав мені:
— Я залишусь тут, а тобі, хлопче, краще покинути Імперію. На дезертира-чорру полюватимуть незгірш за хортів. Тут до белатського кордону недалеко… Я тебе виведу. Відсидишся, доки все заглухне.
— Мені нікуди йти, — сказав я, — нікуди… Белат… Що робити там ворону?…
— Здається, — сказав сотник, — що ти трохи здурів від перенапруги… Якби нам було куди йти — ми б тут не сиділи. Назад, до полку тобі не можна… А влаштувався ти добре… Іч, уже старшина… Жаль таке прикриття втрачати, але що ж… Де ти батька побачив? На площі?
— Це він мене побачив, — озвався я пригноблено, — він міг зійти за белатського торговця, бо «тримав» ману, а коли побачив мене, втратив контролю і…
— То хіба не він тобі завдання давав? — здивувався Крук.
— Не було ніякого завдання, — мовив я пригноблено, — я посварився з батьком і пішов служити до війська… За власною волею.
Крук, котрий міг насміхатися над своєю смертю, з хвилину очманіло дивився на мене. Навіть не очманіло — перелякано… Потім сказав:
— Так… А ну, оповідай усе як було і не бреши ні трішки… З самого початку…
— З початку…, - вимовив я, — якщо з початку, то я не син Князя «тіней»…
Крук вислухав мене до кінця, жодного разу не задавши питання. Я оповів йому все… І про двох приятелів — студентів, і про свою матір-князівну, і про заповіт діда-князя, і про те, як Ольг мене всиновив… Про своє одруження… Про панотця Отіна… Про останню розмову з батьком і отой ляпас… Про свою службу в чоррах, про Кріна Птасіна… Про моанського солдатика, котрий дер хустку на портянки… Про те, як пішов до неба Чорний Воїн у стовпі вогню… Лише про те, що був у Вигоричах, не розповів….
— Хух! — мовив сотник опісля досить довгої мовчанки, — всякого доводилося мені чувати, але такого… Хоч пісню складай… Так Чорний Воїн — твій справжній побратим, обрядовий?
Я мовчки показав йому рубець від побратимської руни. Крук хмикнув:
- І тоді, у Радках, він таки не знав, що ти служиш у війську… А що там його Змагор говорив — ти й справді йому життя врятував?
Я кивнув. Крук спитав якось розгублено:
— Ну, і що ж тепер ти робитимеш… чорро?
— Сподіваюся, що ви мене уб’єте, — сказав я впрост.
— Ох, який же ти розумний! — аж звився Крук, — сидиш у багнюці по вуха, а витягати тебе має пан сотник? Щоб потім ти на тому світі оповідав батькам-моанцям якими звірюками є оті ельберійці? А не діждеш! Сам загруз у лайні, сам і мий собі гузно! І не смій накладати на себе руки! Чорний Воїн тобі це заборонив! Живи, сучий сину! Живи і мучайся… А щоб тебе совість пожерла, як хробаки пожирають мертвих!
— Вона мене уже жере, — сказав я тихо, — совість…
— Авжеж! Бачив я, як ти шабелькою — то вимахував… Що, зрозумів, нарешті, де тут люди, а де нелюди? Страшилок йому про дивних нарозказували! Ти бачив, як помер Чорний Воїн? Він ховався за людські спини? Онде твій батько лежить з кулею в грудях… Отак вони й тоді лежали… в тому Ельбері! Коли оця моанська погань нищила їхній світ! Та ти спитай мене, дрібного квітанського шляхтича, кого б я хотів мати правителем — батька твого названого, чи дядька твого кровного… А в мені ж немає крові дивних! Вона, та кров, лише у нашої вищої знаті плинула по жилах! І жив Ельбер як сам собі хотів, аж поки ці падлюки не прийшли нас рятувати… Від дивних… Та щоб твоєму панотцю народитися змією і все життя плазувати на пузі!
Ольг, що весь цей час лежав тихо, наче застогнав. Мені причулося, що він вимовив моє ім’я… Я підійшов до ліжка… Батько розплющив очі, але в його погляді не було життя..
— Сину мій, — сказав він, — Ольжичу…
Я взяв його руку в свої і присів на краєчок ліжка.
— Батьку, — мовив ледь не плачучи, — пробач…
Золотаві очі Ольга спинилися на моєму обличчі, пізнаючи, притомніючи…
— Мій синок…, - сказав він так, що мені аж моторошно стало, — тобі і справді гарно…в зеленому… І відзнака є… Ти там стояв поруч з цим… Птасіним… Ви разом відзначились, еге ж? В якій зачистці?