— Татку, — схлипнув я, — послухай!
— Казав же мені батько Станимир, — прошепотів Ольг, ніби не чуючи, — не рости ворона в гнізді лелеки… Ось він, ворон… Скількох ти уже заклював? А тепер наді мною кружиш? Це тебе приставили до мене зверхники твої? Раптом про щось обмовлюсь… синочку? Ти все їм про мене розповів? Ти багато про що здогадувався…. Напевне все, інакше б мене не доглядали, наче хвору панночку…
Я з жахом зрозумів, що Ольг не бачить ні обшитих деревом стін криївки, ні застиглого стовпом Крука… Він бачив тільки мене — вигодуваного ним убивцю… В однострої і відзнаках… Я ж так і не зняв цю прокляту одіж…
— Дивись, вороне, — сказав батько несподівано голосно, — розкажеш своїм чоррам, як воїн ступає на шлях…
Перш, ніж я встиг йому перешкодити, Ольг шарпнувся так, що я випустив його руку, і рвонув пов’язку, що прикривала рану… Ротом йому бурхнула кров, вуста посиніли. Я закричав так голосно, що Крук нарешті зрозумів, що діється, і з прокляттям віджбурнув мене від ліжка. Сотник обхопив Ольга руками, але навіть цей кремезний чоловік не міг утримати дивного, котрий хотів померти.
— Та постривайте ж! — умовляв Крук, — тут нема ворогів… Я Крук… Крук Вигорич… Сотник Зарубка… так ще мене звали у лісі… Ослятя ваш більше не служить у чоррах! Не приймав він участи у їхніх звірствах! Він — дезертир! Чуєте? Утікач! Він нам усім життя врятував, сучий син… Трохи не з палі стягнув… Він шістьох моанців прикінчив з однією шаблею в руці! Він цього Кріна Птасіна пристрелив на площі, гримнув з пістоля на весь Дар, дурного моанського діда онук! Чуєте? Зупиніться! Вам жити треба! А ти чого витріщився, погибель моя? Біжи нагору, клич Боговита! Скажи, що у хворого відкрились рани… Та не стій стовпом, моанська пико!
Навіть вдвох з Боговитом Крукові не вдалося стишити Ольга, аж поки той не ослаб настільки, що перестав метатись. Боговит почав тамувати кров, бурмочучи щось під носа.
— Що тут трапилося? — запитав.
— Та що! — буркнув сотник, — отямилась людина і побачила над собою чорру… З відзнаками… Ну й захотів чоловік зійти кров’ю і відмучитись раніше, ніж за нього візьмуться… У вас знайдеться цивільна одежа на цього ослятю? Його однострій вже й мені намуляв око.
— Мальва знайде, — мовив Боговит, — скажіть їй… Ой, зле… Але, хто ж думав, що поранений отямиться так скоро… Не відаю, чи доживе він до завтра…
— А на вулиці що? — спитав сотник.
— Вечір, — озвався Боговит, — в корчмі — тільки місцеві… Чоррів не бачили, «сірих» теж… Втім, я чув, що зачистки припинились?
— Авжеж! — буркнув Крук, — вже зачистили паскуди все, що можна…
— Що там у Дарі?
— Мертві, - мовив сотник журно, — мертві у яру… І мертві понад шляхом… Приготуй одіж… Доведу цього красеня до белатського кордону… Його зараз має розшукувати весь Жердельський полк, бо він пристрелив посеред Дару їхнього капітана…
— Овва! — Боговит навіть відірвався на хвильку від пораненого, — а кого?
— Кріна Птасіна… Щоб цьому нелюду народитись серед гнид, і ніколи навіть вошею не стати…
Боговит зиркнув на мене з повагою, а я знову побагрянів від сорому. Схоже, що жити і мучитись совістю я мав ще довго, як і пророкував мені Крук.
Ми вирушили цієї ж ночі. До батька Крук мене більше не підпустив. Навіть до непритомного. Сотник йшов попереду мене і бурчав потиху:
— Оце й розкажи кому — не повірять… Сотника Зарубку врятував від палі чорра… Чорра, якого виховав Князь «тіней»… Він у батька пробачення просить, теля в однострої… А батько хоче лише одного — кров’ю спливти, бо думає, що синочка-чорру приставили його охороняти… Йому, бачте, цьому синочку, панотець казочок нарозповідав… Про Повелителя Вогнедана… Та про Воїславову помсту… Мовляв, дивний всиновив його, ослятю, з помсти! Та хіба ж так з помсти всиновлюють? Ось у нас у Квітані — слухай лобурю — випадок був… За першої повстанки… Був чоловік один, хуторянин… І під час зачистки його родину…. Ну, як мою…. А керував зачисткою офіцер — «сірий». І винагородив його імператор за те землею в північному Данаділі. З кріпаками… Чуєш, ослятя?
— Та чую, — озвався я. Я ледве вловлював нитку оповіді, бо перед очима стояло помертвіле батькове лице. «Розкажи своїм чоррам, вороне, як воїн ступає на шлях…»
— Ну, цей офіцер, ставши поміщиком, привіз собі з Моанії жінку… Скоро у них знайшлася й дитинка… А хуторянин цей вистежив того чоловіка… І викрав дитя… хлопцеві три рочки було. А з ним — церковну книгу, де записано було, хто батьки, та коли малого введено у закон… Забився той квітанець в якийсь глухий кут і п’ятнадцять років — чуєш, дурню, — п’ятнадцять років оте дитя виховував… Читав йому книги стародавні, мові вчив, історії Ельберу Прекрасного… Про війни оповідав, про повстанку… І так наструнчив хлопця, що став той ще більшим самостійником, ніж його батько названий.