— А потім, — продовжував Крук, впевнившись, що я слухаю, — зібрав той хуторянин розбійничу ватагу і подався у Північний Данаділ, полохати моанське панство… Ох і боялися його моанці та дженджики. Ну, а коли дізнався він, що панки зорганізували проти нього ополчення — то розпустив свою ватагу і влаштував так, що його схопили. Разом з отим його синочком названим… І сказав той чоловік на допиті, що знає він страшну таємницю, але відкрити її може тільки отому моанцю…Якщо його помилують…
А північанин той довго розшукував сина, аж доки зневірився. Але дітей більше не мав і це йому дуже муляло… І от питає той панок у бранця — що то за таємниця… А той говорить: «щодо Князя «тіней»
Князі «тіней» завжди моанцям більмом на оці були… І призначена була за голову такого дивного величезна винагорода. Як і зараз. Поміщик зрадів, а той чоловік каже: «тільки хочу я, аби мого напарника згладили зі світу, бо, якщо дізнаються, що це я видав цього дивного, то не потрібне мені буде помилування, та я до нього і не доживу.»
Я вже здогадувався, що буде далі… Цю історію, що поволі ставала легендою, я якось чув від Веданга, тільки трохи в іншому викладі.
— Ну, і повісили хлопця, — закінчив оповідку Крук, — хлопчина ж нічого про оті перемовини не знав і на смерть пішов голову високо тримаючи. А останніми його словами було: «Хай славиться Ельбер Прекрасний!» Тоді отой хуторянин подав його батькові-моанцю оті папери з церковної книги і мовив, що він тільки що скарав на смерть власного сина… Людина, чорро ти недорослий, може таке учворити — куди там «дивному»…
— А я чув, — озвався я, — що чоловік той полюбив дитину, яку виростив, і роздумав мститись…
— Це хто тобі розказував? — спитав Крук
— Чорний Воїн… Він оповідав, що оті розбійники взяли того моанця у полон, і хуторянин познайомив його з сином-ельберійцем… А тоді відпустив і сказав — «живи і страждай… Твій син є твоїм ворогом…»
— Ну, так дійсно красивіше, — сказав Крук, поміркувавши, — якраз в дусі дивних… Чорний Воїн завжди стримував нас, коли ми геть озвіріли від душевного болю і запаху крові… І творили таки… дива. Про мою сотню така слава йшла, що дженджики розбігалися від одної чутки про Зарубку. А брат твій обрядовий, він не тому вимагав, аби ми не тішились над полоненими, що жалів їх… Він взагалі-то жалості не знав у битвах, Чорний Воїн… Він мені казав, тільки я не дуже втямив… Про якого — то звіра у безоднях власного духу… І як тяжко не зіслизнути на дно безодні…А я на тому дні напевне був… Оце зараз тільки починаю виборсуватися.
Годицю, прикордонну річку, ми побачили на другий день мандрівки. До вечора просиділи у комишах, остерігаючись прикордонників — «чоррів», а вночі я мав ту річку переплисти… Плавати я вмів, але вчився тому в гірських озерах. Течія лякала мене.
— Не сильно пнись, а просто пливи за водою, — повчав сотник, — як Боги поможуть, то свині не помітять… Тобто чорри…
— А може й ви? — сказав я, вагаючись, — вам теж небезпечно…
— Витруси чоботи, — сказав сотник.
Я якраз зв’язав своє взуття і повісив на шию. Від струсу з них обсипалося трохи землі.
— Оце все, що можна забрати з собою, — озвався Крук, — я цього не хочу. Повернуся до Вербави, у корчму… Вербава — то селище, у якому ми ночували. Простежу, що там з ним… з татом твоїм… Якщо виживе — поможу вибратися з Квітану… Помре — поховаю як належить… Вогню поховального запалити не зможу, але хоч хустиною гаптованою вкрию воїну лице… Якщо ж наскочать чорри, або «сірі», а тато твій ще буде безпомічним — живим не віддам… Князь «тіней» для них — завелика здобич… Ну, пливи, дурнику…
— Шкода, пане сотнику, — щиро мовив я, — бережіть себе, а то наступного разу можете не зустріти жалісливого чорри…
— Сучий син, — сказав Крук, але не зло, а теж, ніби з жалістю, — ти теж будь обережним..
— Батькові, - мовив я, — розкажіть…
— Та розкажу, — зітхнув сотник, — але… Дивні такого не пробачають… В чомусь вони за нас, людей, м’якіші, а в чомусь і страшніші…Бувай… Навряд чи побачимось.
Річку я переплив без пригод…Ранком я вже йшов по землі Белату, намагаючись не згадувати те, що зоставив за спиною.