— Як імператори?
— Ну, майже…
— Однак, — сказав я, — то Ольг — нащадок Повелителів… А коли вони жили?
— Майже дві з половиною сотні років тому. Потім Ельбер захопили моанці…
— А в Зводі — Літописі пишуть, що Південь приєднався до Імперії по власній волі…
— Звід-Літопис бреше, — мовив Воїн, — була війна… Дружиною тодішнього князя Ведангського була жона з роду Ставських. Їй вдалося врятувати сина Повелителя і власного сина. Принца усиновив його дід по матері на прізвище Лелег. Отак Саламандри і стали зватись Лелегами, а Веданги не зникли у безвісті.
Я ще раз пошкодував, що не є Лелегом…
— Воїне, — розпочав знову, — а ти часом не знаєш ким були мої справжні батьки? Я дивився в Літописі…оповіді про таргійське повстання…те в якому загинув твій дід…Але там кілька десятків прізвищ… Тих, хто відзначився… І я… Мені страшно подумати, що може…
— Судячи з того, що ти розповів, — озвався Воїн, — твій батько був інородцем, як і ми. Інородцем з Півночі. Адже Імперія проковтнула не тільки Ельбер. Твоя мати була донькою котрогось з тих моанців, хто воював в Квітані під час Другого Повстання. Ми знаємо, що її зреклася родина, отже, вона була кращою за свою рідню. І навіть якщо виявиться, що твій дід прирік мого на смерть, між нами не буде ворожнечі, бо Ольг Саламандр обмив тебе своєю кров’ю.
Я позирнув у чорні очі приятеля, які наче не відбивали світла і відчув, що мені стає трохи легше.
— Мені було так страшно, — зізнався, — почував себе як голий на морозі… Я хотів тебе просити, щоб ти, ну… щось побачив… у видінні. Я маю золоту оберегу, мейдистську… Вона напевне лишилась від моїх батьків, бо чоловіки — Лелеги не носять золотих прикрас… Але потім злякався… Раптом ти побачиш Тарг… тобто Квітан…, оті палі… І мого кровного діда, котрий віддає накази… Я тоді їй-бо утопився б від сорому.
— Ану, дай оберіг, — звелів Воїн, і я покірливо розстебнув ланцюжок.
Воїн затис оберегу між долонь і кілька хвилин сидів тихо. Очі його закотились.
— Я бачу… — заговорив він, — я бачу море і корабель… І двох людей, що дивляться одне на одного закоханими очима…Я бачу золотий оберег на грудях у жінки… Я бачу… Бачу служницю з дитям на руках… І дім на морському березі… О, шурхіт хвиль… І привиди минулого… І звуки арфи під жіночими пальцями… А потім — вогонь і смерть… І скривавлений сніг…. І холод… Холод… О, мій любий Ешіоре! Вдягніть це на мого синочка…
Оберіг випав з ослаблих пальців Веданга. Він важко дихав.
— Тільки це, — мовив, — кохання… і вбивство… Тільки це…
— Я взнаю, якого я роду — вигукнув я — І помщуся… Коли виросту. Не так їх і багато… героїв квітанської війни. Якщо пошукати… Я певен, що тут справа у спадщині!
Здогад мій був оснований на тих же книжках про позбавлених спадку шляхетних розбійників. І, як потім з’ясувалося — недалекий від істини.
— Тим більше, — продовжував я, — це ж мене напевне звали Ешіором… Це моанською, здається, Білий Ворон…
Веданг подав мені оберег.
— Не треба, — мовив, — нічого робити без дозволу Ольга… Можливо, убивці твоїх батьків вже давно небіжчики… Твій батько був другом Ольга, а Ольг Лелег не лишає смерть друзів невідомщеною. Живи спокійно… Згодом дізнаєшся більше.
За що я ще обожнював Веданга — так це за те, що він вів розмову так, наче ми — двоє дорослих. Не те, щоб я заспокоївся, але, принаймні, перестав тремтіти. Воїн був правий — я це пережив.
Дідо Станимир, зодітий у новеньку вишиванку, урочисто повечеряв з усім родом. Якраз прибув князь Іргат з дружиною та донькою, а з ними — Воїнова сестра — близнючка Ружена. Я сидів праворуч од батька Ольга, як його старший син. Опісля вечері родичі почали підходити по одному — прощатися.
Я не мав на діда зла. За ці кілька годин я перестав бути дитиною. Старий щось відчув, напевне, бо, коли я схилився до нього, мовив тихо:
— Я недолюблював тебе, хлопче… І дуже хочу впевнитись, що даремно… Не посором Лелегів, Білозіре Лелег…
Ранком ми з Мальвою прокинулися під жіноче голосіння. А до полудня тіло воїна з роду Повелителів урочисто спалили на вогнищі в долині за селищем. Присутні були сусіди, близькі та дальні, уся рідня — навіть мейдист Іргат, і, звісно ж, селяни з Лелегів та Вовчурів. Попіл розвіяли з крутоверху, і життя попливло своїм трибом, поділивши мої спогади на «до» та «після» дідової смерти.
***
Вже минуло два дні опісля того, як я знайшов у себе на столі подаруночок з Півдня. Ця скринечка, до речі, зветься досить вигадливо. «Чорна квітка на могилу»… Кляті поетичні натури…