11. До всіх негараздів долучилася також смерть Віндекса, що зовсім вибило Ґальбу з колії: він так зневірився, що заледве не наклав на себе руки. Але як тільки посланці принесли з Рима звістку про вбивство Нерона, і як дізнався, що всі присягнули йому, тоді склав повноваження легата, прийняв ім’я Цезаря і вирушив у дорогу, одягнувши плаща та повішавши на груди кинджала. Одягнув тогу не швидше, аніж покарали тих, які готували новий заколот — префект преторіанців Німфідій Сабін у Римі, легати Фонтей Капітор у Германії та Клодій Макр в Африці.
12. Слава про його жорстокість та жадібність випереджувала його. Міста в Іспанії та Галлії, що зволікали з приєднанням до нього, обклав незмірними податками, а в деяких навіть зруйнував мури; їх керівників та намісників скарав на смерть разом з дружинами та дітьми; золоту корону з давнього храму Юпітера висотою у п’ятнадцять фунтів, що якось подарували йому Тарраконці, переплавив та наказав стягнути із жителів три унції, яких не дорахувалися. 2. Цю славу і підтвердив, і навіть побільшив, коли дістався до міста. Тих моряків, яких Нерон перевів із веслярів до повноправних воїнів, повернув назад у попередній статус; а коли вони, протестуючи, почали вперто домагатися орла й відзнак, то не лише напустив на них кінноту, але й стратив кожного десятого. Когорту германців, яку колишні цезарі тримали для власної охорони і яка неодноразово доводила свою відданість, розпустив та відіслав на батьківщину без жодної винагороди, запідозривши її у прихильності до Гнея Долабелли, сади якого були поблизу табору. 3. Про нього всіляке розповідали — правдиво, чи й не зовсім: голосно застогнав, коли для нього влаштували розкішний бенкет; якомусь управителю, що приніс йому короткий список витрат, за старанність та пильність подав тацю з квасолею на знак подяки; захоплюючись грою флейтиста Кана, власноруч подав йому п’ять динарів із власної скарбниці[698].
13. Тому й прихід його сприйняли не надто радо, а коли вперше появився в театрі, і в ателланській виставі заспівали “Прийшов Онисим із села”, усі глядачі підхопили вірша й співали в один голос кілька разів поспіль, відповідно жестикулюючи при цьому.
14. Тому користувався більшою прихильністю й авторитетом ще до того, як здобув повноваження, хоча є багато свідчень про нього як про чудового правителя: однак усі вони блякнули перед ненавистю до протилежних його вчинків. 2. Керували ним троє чоловіків, що жили разом з ним на Палатині й ніколи не відходили від нього, за що у народі їх називали “педагогами”[699]. Це були Тит Віній, легат в Іспанії, незмірно захланний, Корнелій Лакон, що з помічника судді став префектом преторіанців, невимовно зухвалий та обмежений чоловік, та вільновідпущеник Ікел, що незадовго перед тим отримав золотий перстень та прізвисько Марціан і домагався вищого вершницького ступеня[700]. Настільки довірився і віддався цим безмежно негідним та підступним людям, що ледве залишався собою: то дріб’язковий та скупий, то марнотратний та розпущений, що зовсім не пасувало правителю, якого вибрав народ, та ще й такого віку. 3. Деяких відомих мужів з обох санів стратив без суду за мінімальну провину. Дуже рідко надавав римське громадянство, а право трьох дітей[701] дав лиш одному чи двом, та й то тільки на певний короткий час. Суддям, що просили додати шосту декурію, не тільки відмовив, але й позбавив їх права не збиратися на засідання взимку і на початку року, яке благочинно надав їм Клавдій.
15. Вважали також, що він збирався обмежити сенаторські та вершницькі посади дворічним терміном і давати їх лише тим, хто відмовляється від них та ухиляється[702]. Залучивши п’ятдесят римських вершників, відкликав усі подарунки, що пороздавав Нерон, дозволивши власникам залишити собі не більше, ніж десяту частину: а якщо актори чи атлети колись навіть продали свої подарунки та встигли вже витратити кошти і не могли їх виплатити, наказав забрати подарунки у покупців. 2. Натомість своїм друзям та вільновідпущеникам дозволяв усе — за певну плату або й задарма: накладати чи зменшувати податки, карати невинних чи прощати винних. Та навіть більше: коли римський народ вимагав покарати Галота й Тигелина, то він залишив тільки їх, найзлісніших з усіх Неронових поручників, і до того ж, надав Галотові високу керівну посаду, а захищаючи Тигелина, видав едикт, у якому дорікнув народові за жорстокість.
698
Очевидно, заощадливість Ґальби виглядала скупістю у порівнянні з Нероном. Із власної скарбниці — мається на увазі, що не з державної.