20. Дехто говорить, що як тільки накинулися на нього, вигукнув: “Що ж робите, соратники? Я ваш, а ви — мої”, та навіть обіцяв подарунки[706]. Проте більшість стверджує, що підставив їм свою шию без спротиву, спонукаючи їх робити свою роботу і чинити так, як потрібно. Дуже дивним видається те, що ніхто з присутніх навіть не намагався допомогти імператорові, всі викликані війська відмовилися підкорятися, окрім загону германців. Вони поспішали на допомогу, пам’ятаючи про турботу, яку приділив хворим та недужим[707]: однак, не знаючи добре дороги, спізнилися. 2. Вбили його поблизу Курцієвого озера[708] і там його й полишили, доки рядовий воїн, що повертався з видачі харчів, покинув свій вантаж і відрізав йому голову; оскільки не міг вхопити її за волосся, то взяв під паху, а потім, встромивши пальця голові у рот, відніс Отонові. Той віддав її кухарям і служникам, а вони настромили її на палю й, забавляючись, носили по цілому табору, постійно примовляючи: “Ґальбо-Купідоне, насолоджуйся молодістю своєю”. Приводом для такого гострого жарту був поголос, який кілька днів перед тим розійшовся серед народу, що коли хтось похвалив Ґальбу за ще квітучу й молоду красу, він відповів:
Вільновідпущеник Патробія Нероніана викупив цю голову в них за сто золотих і кинув на те місце, де за наказом Ґальби стратили його патрона. Згодом управитель Арґів поховав її разом з тілом у приватних садах Ґальби на Аврелієвій дорозі.
21. Був пересічного зросту, волосся на голові не мав зовсім, очі були в нього голубі, а ніс гачкуватий. Руки та ноги мав настільки понищені подагрою, що не міг ані довго носити черевиків, ані навіть перегортати сторінки чи взагалі тримати книгу в руках. На лівому боці мав м’язовий наріст — настільки великий, що його ледве стримувала пов’язка.
22. Говорять, що полюбляв попоїсти, а в зимовий час починав снідати ще до світанку. За обідом споживав так багато, що наказував навіть забирати недоїдки в нього з-під рук[710] та розносити й роздавати служникам, що чекали на нього. Мав потяг до чоловіків, та лише до сильних та дужих. Говорять, що якось в Іспанії Ікел, давній полюбовник, сповістив йому про смерть Нерона: Ґальба не лише привселюдно пристрасно розціловував його, але й наказав йому негайно приготуватися й відвів його до себе.
23. Загинув на сімдесят третьому році життя, тобто на сьомому місяці правління. Сенат, як лиш було дозволено, постановив зробити його статую і встановити на ростральній колоні на тому місці форуму, де був убитий; однак Веспазіан відмінив постанову, вважаючи, що Ґальба підсилав для нього вбивць з Іспанії до Юдеї.
8
Отон
1. Предки Отона, давній та відомий рід, що бере початок від етруських царів, походять з міста Ферентина. Дід його, Марк Сальвій Отон, батько якого був римським вершником, а матір — невідомого походження і, можливо, навіть не вільнонароджена, був сенатором завдяки впливовості Лівії Августи, в домі якої виріс, однак не піднявся вище посади претора. 2. Батько, Луцій Отон, по материнській лінії належав до відомого роду з багатьма поважними зв’язками і був настільки подібний до Тиберія і настільки йому дорогий, що дехто навіть вірив, що він — його син. Посадові обов’язки в Римі, проконсульство в Африці, а також інші військові доручення виконував з винятковою суворістю. Зважився навіть скарати на голову кількох воїнів, що в Ілірику після Камілового бунту вбили своїх воєначальників, наче каючись за те, що вони підмовили їх повстати проти Клавдія. На страті був присутній сам Отон разом з іншими воєначальниками, і він знав, що за це Клавдій підвищив цих воїнів у чині. 3. За цей вчинок побільшив свою славу, натомість применшив прихильність до себе; щоправда, у швидкому часі відновив її, викривши зраду римського вершника, довідавшись через рабів, що той наміряється вбити Клавдія[711]. Врешті, й сенат вшанував його надзвичайною почестю, поставивши статую на Палатині, а Клавдій, зарахувавши його до патриціїв, розхвалював щонайвишуканішими словами й наприкінці додав: “Це такий чоловік, що навіть кращих дітей не бажав би я мати”. Від Альбії Теренції, чудової жінки, мав двох синів — Луція Тиціана, й молодшого, Марка, якому дав своє прізвисько; мав також і доньку: як тільки подорослішала, тут же видав її за Друза, Германікового сина.