10. Мій батько, Светоній Лет, був учасником цієї битви — був трибуном вершницького сану[725] тринадцятого легіону. Він часто наголошував на тому, що Отон, ще коли був звичайним громадянином, настільки ненавидів громадянські війни, що здригнувся, коли хтось під час бенкету згадав про загибель Кассія й Брута; не був би навіть противником Ґальби, якщо не сподівався б отримати перемогу без війни; справжню ціну життя показав йому один рядовий воїн, що приніс звістку про поразку: коли ніхто йому не повірив і називали його брехуном та боягузом, що втік з поля бою, кинувся на меча просто до його ніг. За словами батька, побачивши це, Отон сказав, що більше не бажає наражати на небезпеку таких відважних воїнів, що служать так добре. 2. Братові, племіннику і кільком друзям наказував рятуватися, як хто може, та відпустив їх, обнявши й поцілувавши. Залишившись наодинці, написав два листи — втішного, до сестри, і до Неронової Мессалини, з якою мав намір одружитися, доручивши їй потурбуватися про його рештки і пам’ять. Усі листи, які мав, спалив, щоб не наразити когось на небезпеку перед переможцем, чи не заподіяти нікому шкоди. Усі гроші, які мав, розділив між слугами.
11. Тож так приготувався й зібрався було вже вмирати, але раптово здійнявся галас, і йому повідомили, що це хапають і затримують тих воїнів, що намірилися втікати з табору. Він сказав тоді: “Продовжмо життя на цю ніч”, саме такими словами, заборонивши завдавати будь-кому шкоду. Двері до своєї кімнати залишив до пізньої ночі відкритими, щоб кожен охочий міг прийти до нього на розмову. 2. Після цього, вгамувавши спрагу ковтком холодної води, витягнув два кинджали і спробував, чи гострі в них леза. Сховавши одного з них під подушку, закрив двері й заснув міцним сном. Прокинувшись на світанку, завдав собі один удар під лівий сосок. На його крик позбігалися люди, і він, то відкриваючи, то прикриваючи рану, помер. Поховали його швидко, як і заповідав. Було йому тридцять вісім років, і сталося це на дев’яносто п’ятий день правління.
12. Такій силі духу Отона зовсім не відповідало його тіло і зовнішність. Говорять, що був невисокого зросту, з кривими й негарними ногами, але дбав за себе, наче жінка: вищипував з тіла волосся, оскільки було воно ріденьке, носив перуку — так прилаштовану й причесану, що ніхто й не здогадувався; як лиш з’явився заріст, щодня голив лице і натирав розмоченим хлібом, щоб не росла борода; на свято Ізиди часто виходив на люди в священному полотняному одязі. Через це така смерть, зовсім не подібна на його життя, видається мені ще дивнішою. Багато воїнів, що були там, заливалися слізьми й цілували ноги і руки померлого, називали його мужнім чоловіком, неповторним імператором, і тут же, неподалік від погребального вогнища, накладали на себе руки; деякі, що навіть не були на місці, почувши сумну звістку, через глибокий сум кидалися в смертельний бій один з одним. Навіть дехто з тих, що сильно ненавидів його за життя, почав вихваляти після смерті, як це буває серед простолюду, і говорили, що Ґальбу він знищив не через прагнення влади, а задля відновлення республіки й свободи.
9
Вітелій
1. Про походження Вітелія існують різні, навіть зовсім протилежні думки. Одні говорять, що він походить із давнього й відомого роду, інші — що з нового і невідомого, а то й неосвіченого. Я відносив би це на рахунок догоджальників та дорікальників імператора Вітелія, але про його рід навіть раніше існували різні думки. 2. Існує книга Квінта Елога, присвячена Квінту Вітелію, квесторові Божественного Августа, в якій написано, що Вітелії походять від Фавна, царя Аборигенів[726], та Вітелії, яку в багатьох місцях вшановують як богиню, і що вони панували над усім Лацієм, і що рештки їхнього роду переселилися від Сабінів до Рима і були зараховані до патриціїв. 3. Пам’ятками про цей рід надовго залишилися Вітелієва дорога, що веде від Янікула до самого моря, а також колонія з таким же іменем, і родина колись отримала право власними силами захищати її від еквікулів. Згодом, під час Самнітської війни, коли в Апулію послали військо, деякі з Вітеліїв осіли в Нуцерії, а їх нащадки після довгої перерви повернулися до Рима і зайняли місця в сенаті.
2. Інші, навпаки, стверджують, що рід започаткував один вільновідпущеник. Кассій Север, та й не лише він, стверджує, що був це швець, який ремонтував старе взуття, а син його, нажившись на розпродажі конфіскованого майна і на доносах, одружився з розпусною жінкою, донькою пекаря Антиоха, і породив сина, римського вершника. Але облишмо вдаватися в такі подробиці. 2. Попри все те, Публій Вітелій, родом з Нуцерії, що походив чи з давньої родини, чи мав зовсім невідомих батьків та дідів, певно був римським вершником та управителем Августового майна, мав чотирьох синів, що досягли найвищих почестей. Вони мали таке саме прізвисько, але різні імена: Авл, Квінт, Публій, Луцій. Авл помер на посаді консула, яку посідав разом із Доміцієм, сином імператора Нерона. Він полюбляв розкіш і пишні гостини. Квінта позбавили сану, коли на вимогу Тиберія усунули й вигнали з сенату всіх недогідних. 3. Публій, колега Германіка, висунув звинувачення і врешті засудив Гнея Пізона, його ворога і вбивцю. Після того, як виконував обов’язки претора, потрапив у в’язницю до власного брата разом з іншими прибічниками Сеяна: перерізавши собі вени кишеньковим ножем, дозволив перев’язати їх і лікувати — не так через страх перед смертю, як через благання близьких; але помер від хвороби тут же, у в’язниці. 4. Луцій досягнув консульства і був намісником у Сирії. Доклавши значних зусиль, не тільки схилив Артабана, парфійського царя, до переговорів, а навіть переконав його вшанувати знамена легіонів. Згодом з імператором Клавдієм ще двічі був ординарним консулом і цензором, а коли той вирушив у Британський похід, перейняв на себе турботу про імперію. Чесний і дієвий чоловік, однак знеславив себе, покохавши вільновідпущеницю: навіть слину її змішував з медом і використовував для лікування горла і трахеї, і при чому не коли-не-коли та приховано, а щоденно й відкрито. 5. Мав неймовірний дар підлещування: він перший встановив звичай вшановувати Гая Цезаря як бога. Повернувшись із Сирії, щоб підлеститися до нього, підійшов, закутав голову, обернувся і простягнувся на долівці. Не пропускав жодної можливості вислужитися перед Клавдієм, рабом своїх жінок та вільновідпущеників: вблагав Мессалину зробити йому величезну милість — дозволити роззути її: знявши праву сандалю з її ноги, завжди носив її між тогою і тунікою, часто цілуючи. Золоті зображення Нарциса і Палланта вшановував разом із Ларами. Це він вигукнув: “Бажаю тобі не один раз це робити”, вітаючи Клавдія на святкуванні столітніх ігор.