6. Відтоді завжди діяв як помічник і навіть охоронець влади імператора. Святкував тріумф разом з батьком, був цензором разом з ним, поділяв посаду трибуна, був з ним сім разів консулом. Прийнявши на себе майже всі службові обов’язки, від батькового імені диктував листи, підписував едикти, замість квестора зачитував промови в сенаті, прийняв керівництво над преторіанцями, хоча на цій посаді досі могли бути лише римські вершники. Тут виявилася його строгість і жорстокість: адже як тільки запідозрював когось, одразу підсилав своїх людей, щоб у театрах і таборах вимагали для них покарання наче від усієї громади, і таким чином швидко їх позбувався. 2. Серед таких був Авл Цеціна, консуляр — його Тит спочатку запросив на обід, але як тільки той вийшов з вітальні, наказав убити. А до цього спонукала Тита зовсім реальна небезпека, бо він знайшов промову, яку Цеціна склав, щоб виголосити перед зібранням воїнів. Хоча така поведінка гарантувала йому безпеку в майбутньому, але настільки наперед настроїв людей проти себе, що не знати, чи хтось приходив до влади з такою неславою та при такій загальній ненависті.
7. Окрім жорстокості, підозрювали у ньому також і розпусність, адже міг розважатися до пізньої ночі з наймарнотратнішими друзями; а ще й перелюбство — через незліченну кількість хлопчиків та євнухів, а також через ганебну любов до цариці Береніки, з якою, як говорять, обіцяв навіть одружитися; підозрювали й жадібність, оскільки бачили, що у справах, якими займався батько, брав хабарі, замовляючи слівце за когось: врешті, всі бачили в ньому другого Нерона і відверто говорили про це. Але йому така неслава пішла на користь і змінилася на найвищу похвалу, бо згодом не помічали у ньому жодної вади, лише навпаки — найвищі чесноти. 2. Бенкети влаштовував радше приємні, аніж розкішні. Друзями зробив тих, кого наступні правителі залишали при собі як особливо необхідних і корисних для себе і для республіки. Береніку тут же вислав із міста, хоча сам не хотів цього і вона була проти. Багатьох із своїх найулюбленіших коханців, які були такими вправними танцювальниками, що згодом заволоділи глядачами, не лише перестав запрошувати до себе, але й не ходив на їхні виступи в театрі. Ніколи нічого не відбирав у громадян — не торкався чужого, як ніхто інший; ніколи не приймав ані дозволених, ані недозволених подарунків. Ніхто не перевершив його у щедрості — на посвяченні свого амфітеатру і купалень, нашвидкуруч влаштованих поблизу, організував грандіозні й пишні гладіаторські бої; влаштував морську битву на старому місці, а потім там же провів гладіаторські бої та в один день випустив п’ять тисяч різних диких тварин[786].
8. Вдачу мав надзвичайно добру. За звичаєм, що встановив Тиберій, всі цезарі, які були після нього, приймаючи благочинства попередніх, не визнавали їх чинними, а видавали за свої, — Тит перший ствердив усі благочинства єдиним едиктом, не змушуючи себе просити. Одним із його правил, яких твердо притримувався, було не відпускати нікого, хто його про щось просив, без надії: навіть домашні застерігали його, що значно більше обіцяє, аніж може зробити — відповідав, що ніхто не має виходити сумним після розмови з правителем. Якось за обідом підмітив, що ні для кого не зробив нічого доброго, і промовив слова, які й досі заслужено пам’ятають і хвалять: “Друзі, я втратив день”. 2. До народу за будь-яких обставин ставився з такою уважністю, що при готуванні гладіаторського бою прислухався до думки глядачів і чинив за їх бажанням, а не на свій лад. Ніколи не відмовив нікому, та й до того ж спонукав їх висловлювати побажання. Сам себе проголосив прихильником гладіаторів-фракійців, часто щодо цього закидаючи жартівливим словом чи жестом до народу[787], але при тому ніколи не втрачав достойності та не порушував справедливості. А щоб не втратити популярності, миючись у своїх купальнях, часто пускав туди простолюд. 3. Багато жахливих нещасть сталося під час його правління: виверження Везувію в Кампанії, пожежа в Римі, що тривала три дні й три ночі, а також чума, якої ще не бувало ніколи. У таких неймовірних бідах виявив не лише турботу, але й виняткову батьківську любов до народу — то втішаючи його едиктами, то допомагаючи, як тільки було можливо. 4. Для відновлення Кампанії вибрав за жеребом двох кураторів серед консулярів, майно загиблих при виверженні Везувію, на яке не знайшлося спадкоємців, віддав на відновлення потерпілих міст. Під час пожежі міста привселюдно заявив: “Я потерпаю” і всі прикраси зі своїх помість пожертвував на відновлення будівель та храмів, а щоб швидше виконати роботу, призначив кількох кураторів з вершницького сану. Аби вилікувати хворобу та зменшити розмах епідемії не нехтував жодними засобами, молитовними й лікарськими — застосовував усілякі жертвоприношення й найрізноманітніші медикаменти. 5. Після таких неспокійних часів залишилося багато донощиків та їх посіпак, що продовжували діяти за давньою звичкою. Багатьох таких наказав привселюдно на форумі відшмагати різками й побити палицями та врешті провести по арені амфітеатру, деяких навіть наказав продати в рабство, а деяких — відправити на найвіддаленіші острови. А щоб надалі забезпечити собі спокій від подібних випадків, поміж іншими постановами заборонив проводити одну справу по кількох законах і судитися за права померлих довше за визначений кількарічний термін[788].
788
Щодо рабства, то ці слова є не у всіх рукописах; щодо різних законів, тобто якщо одну особу не вдалося засудити за одним законом, інший застосовувати не дозволялося; права померлого — спори про його громадянство, тобто чи міг він розпоряджатися своїм майном.