28. Не меншими стараннями схилив на свій бік царів та провінції усіх прилеглих територій, одним даруючи тисячі полонених, іншим, оминаючи санкції сенату та народу, надавав військову допомогу — тим, хто хотів, і скільки хотіли; великі міста по всій Італії, Галлії та Іспанії, а також по Азії та Греції прикрашав унікальними спорудами; 2. врешті, коли всі були вражені цим і роздумували, чого він прагне досягти, консул Марк Клавдій Марцелл проголосив едиктом, що він представить перед сенатом справу найвищої ваги для республіки, а саме, що наступник Цезаря повинен передчасно зайти на пост, оскільки війна вже завершилася, встановився мир і переможець повинен розпустити військо; а також звернув увагу на те, що Цезар, оскільки перебуває поза містом, не має права брати участі у виборах, адже Помпей не відмінив рішення народу. 3. Позаяк трапилося так, що Помпей, вносячи закон про права посадовців, у тій главі, де забороняє брати участь у виборах тим, хто відсутній у місті, забув зробити виняток для Цезаря, і виправив помилку тільки тоді, коли закон уже був вирізьблений на мідній таблиці і віднесений у сховище. Марцелл же, недостатньо вдоволений тим, що у Цезаря відбирають провінції та привілеї, вимагав також, щоб позбавити громадянства тих колоністів, яких Цезар згідно з постановою Ватинія ввів у Новий Комум, оскільки, на його думку, воно було їм надане з політичних мотивів та всупереч закону.
29. Цезар, зворушений усім цим, і вважаючи, що його, найпершого у державі, важче зіпхнути з першого місця на друге, аніж з другого на останнє (як говорять, це часто від нього можна було почути), з усіх сил опирався: частково за посередництва трибунів, а частково з допомогою другого консула, Сервія Сульпіція. Наступного ж року, коли Гай Марцелл заступив у консуляті свого двоюрідного брата Марка, і спробував зробити те саме, то Цезар за величезну платню найняв собі у захисники його колегу, Емілія Паула, а також Гая Куріона, найзаповзятішого з консулів. 2. Одначе коли побачив, що події розгортаються не на жарт, що призначають консулів з опозиційної партії, то послав до сенату прохального листа, щоб його не позбавили тих привілеїв, які надав йому народ, та щоби й інші полководці[54] розпустили свої війська: адже, як вважають, він був переконаний, що йому в разі необхідності буде легше знову скликати своїх ветеранів, аніж Помпею набрати нових воїнів. З противниками ж він домовився, що розпустить свої вісім легіонів та віддасть Трансальпійську Галлію, однак доки буде консулом, то залишить при собі два легіони та Цісальпійську[55] провінцію, чи принаймні один легіон та Ілірик.
30. Коли ж сенат вирішив у це не втручатися, а противники відмовилися укладати будь-які угоди щодо республіки, то Цезар вирушив у Ближню Галлію і, завершивши всі судові справи, зупинився у Равенні, погрожуючи розпочати війну, якщо сенат вдаватиметься до якихось заходів проти когось із народних трибунів, що вступалися за нього. 2. Та це послужило лише приводом для громадянських заворушень, а причинами, як вважають, було щось інше. Гней Помпей стверджує, що Цезар не мав змоги за власний кошт ані завершити ті справи, які розпочав, ані не виправдовував тих сподівань, які народ покладав на його повернення, і тому й прагнув усе зворохобити та перемішати. 3. Інші говорять, що боявся, аби його не змусили відповідати за все те, що він вчинив супроти провіщань[56], законів та заборон за свого першого консулату: адже й Марк Катон запевняв не один раз і присягався, що притягне Цезаря до відповідальності, як тільки той розпустить військо; в народі також відкрито говорилося, що якби він повернувся як приватна особа, то відповідав би перед судом на зразок Мілона, перебуваючи під охороною. 4. Підтверджує цю думку Азиній Полліо, стверджуючи, що Цезар під час битви під Фарсалом, дивлячись на розбитих та втікаючих ворогів, промовляв до нього дослівно так: “Цього самі прагнули; я, Гай Цезар, що чинив такі величні справи, був би засуджений, якщо б моє військо мене не захищало”. Дехто вважає, що ним правила жадоба влади, і тому він, зваживши свої та ворожі сили, використав нагоду захопити владу, чого сильно прагнув ще з молодого віку. Так само вважав і Цицерон, коли у третій книзі “Про обов’язки” писав, що Цезар завжди мав на устах слова Евріпіда, які сам перекладає так: