— Матусенько... матусенько, — з слізьми говорив він і відривав материні руки від себе.
— Ой, не пущу, не пущу ж я тебе, голубчику мій милий, соколе мій ясний!.. Нехай і мене беруть із тобою... Нехай мене порубають, постріляють, а не віддам я тебе, не віддам...
— Атайды! — ричав здатчик.— Сліш, баба, атайды!..
Старшина крикнув на десяцьких, що стояли на боці:
— Візьміть Ті!
Ті кинулися й силою відірвали матір від сина. Віз покотився вслід за іншими. Крики, благословення, прокляття, ласкаві слова й лайка — все це змішалося докупи і, мов дим чорний, поповзло за возами. Простягалися руки, когось потішали, когось підтримували, хтось упав на землю й бився в риданнях. Курява покрила вози непровидющою хмарою, і звідти докочувалися й розсипалися звуки пісні.
а друга, веселіша, бадьоріша:
Навіть здатчик розхмурився й хрипко почав підтягати некрутам. Все тихше й тихше доносився плач, ззаду все вкрилося густою темно-жовтою курявою. Прощай, село!..Прощайте, рідні!..прощайте...прощайте!..
Але не встиг повеселілий здатчик сказати «слава богу», як нараз на однім з задніх возів хтось крикнув:
— Дивись, дивись!.. Хто це біжить?
Вітер відхилив стіну куряви вбік. За возами, далеко відставши, бігла женщина. Сиве волосся розтріпалося, намітка волоклася по землі...
Женщина розмахувала руками й щось, надриваючися, кричала. За нею гналися двоє десяцьких.
— Пайшол скарєй! — несамовито крикнув здатчик. Коні смикнули. З новобранців хто затяг пісню, хто зареготався. І тільки Микола безсило схилився на плече товаришеві.
Довго ще чулася в степу пісня:
VI
Глуха північ. Страшно, страшно в темному лісі...
...у темному лісі...
Нерухомо мертво стоять дерева, розпустивши в різні боки обсмикане гілля, наче мертвяк вишкірив зуби. А на гілках тих товсто понасідало снігу, і коли перелякана півзамерзла птиця вдариться осліп, упадуть з гілок білі іскри й щезнуть у глибині снігу під ногами дерев.
Тихо... Чути як від морозу тріщить якесь дерево.
...від морозу тріщить якесь дерево.
Все спить. Спить під грубою верствою чистого теплого снігу. Тільки той, хто не випросив у природи спокою, тільки той мусить іти за здобиччю.
...мусить іти за здобиччю...
Цс-с... Нехай ще тихше буде в лісі. Звуків немає, немає й світла... Тільки біле... Сиплються, сиплються, сиплються тихо платки снігу й падають на рівнодушну постелю. Чиста вона, снігова поверхня. Ніхто не біг тут ще, ніхто не плямив.
...ніхто не плямив.
Тихо... Тихо й страшно в цьому великому безконечному лісі. Увесь він наповнений якимись страхами, з-за кожного дерева виглядає рогата фігура, і де далі, то все більше видно їх. Чутно серед тиші, як дряпають кігті... чути шепіт таємний. Все перелякалось, притихло.
...перелякалось і притихло.
А білі платки, наче проти волі, падають рівними лініями, і здається, що це вони наповнили тайною ліс, і що це від них так могутньо тихо. Коли б вони всі одразу перестали падати — як зашуміло б від того в лісі! Який стогін пройшов би поміж деревами.
...о, який стогін пройшов би поміж деревами!
Тихо... тихо...
і ще тихше... тихше... Наче вбитий тут хтось лежить у лісі, і від того нерушно, в переляку, стоять стволини, а сніг хоче засипати трупа, щоб кров не виступала наверх, і щоб ніхто не побачив злочину.
Так... тут мабуть таки вбито когось.
Тихо... тихо... Чути здалека шелест... Страшно... Визкотіння чути... Недалечко десь завив вовк... йому відповів ще один... і ще... і ще один.
На поляну вибігла худа, з обсмиканою шерстю вовчиця, а за нею багато самців. Стурбованих..., неспокійних...
Вовчиця вся тремтіла. Очі в неї горіли фосфоричним блиском і, видимо, шукали якогось укриття, якогось легова, дірки, нори, аби залізти туди, аби врятуватись. Вона здалася такою дрібненькою серед зграї цих здоровенних лютих самців... вона так боялася... Уся стулилася в огидливий комочок, шерсть висіла довгими брудними пасмами.
Вибігши переляканим кроком на поляну, вовчиця зупинилася. Одразу зупинилися і всі самці. Вони стояли, вишкіривши зуби один до одного. Кожний стежив за сусідом і за всіма — чи не вирветься хто наперед. Щоб як тільки вирветься — зараз же кинутися на нього, втопити зуби йому в горлянку й рвати, дерти живе тіло. Тому кожний, хоч і хотів бути першим, але боявся. Сусід витягав із снігу зав'язлу лапу, а інший уже стрибав убік і з урчанням вишкірював зуби, блискаючи очима у тьмі.
Та й вовчиця: як тільки хто трішки наближався до неї — піджимала хвіст і, тихо повизкуючи, притулялася всім тілом до землі, шия витягалася, мов у змії, а голова конвульсійно тремтіла.
І ще страшніше стало в лісі... Сніг усе так само поволі сипався. Падав між іншим і на сірі спини, вирисовуючи на них фантастичні узори.
Але от один з вовків, найбільший і найдужчий, увесь палаючи від внутрішніх вогнів, не витримав і кинувся до самки. Вона дико взвила, стрибнула вбік, ударилася об дерево й ще дужче заверещала. Самець за нею, але тут решта вовків, роз'ярених довгим чеканням, довгим підгляданням, видаючи якісь надзвичайні звуки злости, кинулася вперед і... все сплуталося...
Розпочалася скажена бійка. Ніхто не знав, кого гризе, шерсть із шматками м'яса летіла в усі боки, кров заливала порушений сніг. Один, дико повизкуючи, відбігав убік з перегризеною лапою, у другого теліпалося вухо, третьому вирвали око, четвертий падав у сніг з виверненим шматком тіла.
Вовчиця забилася в кущ і, не пам'ятаючи сама себе, рила сніг лапами. Потім вона, в останній стадії переляку, не дивлячись уперед себе, мов оскаженіла, кинулася вперед і побігла прожогом. Вона летіла, натикаючися на дерева, перескакуючи через кущі... А самці, побачивши, що вона тікає, зі страшним виттям і визкотінням, ламаючи все на своїм шляху, кинулися за самицею, не перестаючи гризтися набігу. Ще когось покусали, ще комусь вирвали бік, крики болю наповнили собою тишу ліса — і вся та надзвичайна мішанина звуків, розірвавши так нагло спокій лісовий, почала віддалятися... Мов шабаш відьом, весілля чортів пролинуло тут. Шум віддалявся, але не тих, а мов іще ширше розходився по лісі, мов іще різче розривав платки снігу.
А за товпою бігли поранені вовки. Хромали, вили від болю, але бігли, бігли...
Тут же на поляні, де було так тихо й невинно, де падав сніг прямо з небес, з ласкою прикриваючи траву й листя, — тут валялося тепер шмаття обірваної вовни, чорними плямами кричала кров, а сніг подекуди був зритий аж до землі. А від цього страшного місця, мов вісники зла, в усі боки побігли в глибінь лісу широкі закривавлені стежки й там десь пропадали між деревами.
Сніг буде ще йти й закриє всі сліди. Звуки затихнуть у далечіні, — і знову стане чисто й тихо в лісі.
Біло й тихо, неначе нічого не стаюсь.
Загалом — молодець був Терещенко.
От у нього ледве-ледве вус почав пробиватися, а він уже машиніст. Його товариші ще помічникують, а він уже в форменній фуражці зі срібним позументом, у шкіряній куртці весело походжає коло свого паровоза, завжди свіжий, молодий, здоровий. У нього чисті «кінці» за поясом[3] і пакля: як тільки замазав руки — зараз узяв, витер. Завжди чистенький, хоч не відмовляється ні від якої роботи: і під паровоз тобі полізе[4], і «сальники», коли треба, наб'є[5], не відмовиться й «вугля» підгорнуть[6] — тому в нього паровоз завжди сміється, арматура сяє, «движеніє» блищить, наче зараз з ремонту.
3
Кінці — шматки ниток, що залізниця забирає на текстильних фабриках; робітники витирають тими кінцями заяложені руки.
4
На паровозах старої системи все «движеніє» було під паровозом, тому часто доводилося туди лазити — помічникові; очевидно, машиніст лазив тільки в особливих випадках, або коли помічник плохий.
5
Втулки, де проходять штоки в циліндрі, набиваються промасленою паклею, скрученою в жгут; оце й єсть — «набити сальники». Це робота теж помічникова.
6
Знов це робота помічника. А де на паровозі троє (на кур'єрському), там це робить кочегар.