— Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна... Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна...
Весела компанія невгавала: усі просили, добивалися, Соня навіть розсердилася на сестру, але та обгородилася скромністю, як сталевою стіною, і на всі напади відповідала лише соромливим опусканням очей.
— Вірко! Нарешті це обридає!.. Думаєш, мабуть, що це надзвичайно дотепно.
— Ах, Соню!.. Коли б ти тільки знала! — томно протягла Вірун і взялася пити свій чай. Але, глянувши на свою жертву, приснула зо сміху, забризкавши чаєм стіл і мало не всіх присутніх.
Усі посхоплювалися з місць, почали обтрушуватися. Навіть Вірун на хвилину зніяковіла.
— Віро!.. Іди геть з-за столу!..— насупивши брови, прорекла m-me Коншіна. — Ти не знаєш, як треба поводитися.
Вірун шумно зідхнула і, проходячи повз студента, голосним шепотом сказала:
— От що я мушу через вас терпіти, о коварний!
Пан Бординський піднявся з місця і, розшаркуючися перед m-me Коншіною, говорив:
— Прошу великодушного дозволу розділити гірку долю безвинної мучениці.
— І я! — обізвався учитель.
— І я! І я! — як завжди з ентузіазмом завизкотів m-eur Турбаков.
Всі давно вже сиділи за столом, і хотілося встати.
— Панове! Надаремне ви так робите. Треба, щоби вона знала, як вести себе. Нехай би це їй було карою.
— Ми всі просимо такої ж кари й для себе.
Усі повставали, загомоніли, і тільки бідний студент не знав, що йому роботи — чи йти за протестантами, чи зостатися під охороною високоцнотливої Зої Володимирівни. Але поки він рішав, виновниця всіх пертурбацій бомбою влетіла на терасу.
— Приїхав!.. Приїхав!.. Семен приїхав!..
Тут зчинилося вже й справді хто й зна що. Усі закричали, як божевільні, кинулися бігти. Катруся теж бігла за всіма, підхоплена загальною течією. Бідного Семена буквально засмикали: один питався, чи купив він золотого та срібного паперу; другий — чи віддав записку, кому було треба; третій — чи привіз книгу. Навіть студентик забув про своє виключно нещасливе становище й теж про щось питався. А що робилося з Віруном, то й передати не можна.
На щастя, Семен привіз, купив і зробив усе, що було йому велено; зрештою, інакше й бути не могло, бо його розірвали б на шматки. Зараз же забрали в нього всі покупки, книжки й гурмою посунули до улюбленої альтанки. Вирішили насамперед зачитати романи, аби загалом скласти собі те чи інше поняття про турніри, їх обстановку й т. ін. Вірун деспотично взяла собі право читання, хоч, треба признатися, з нею ніхто й не сперечався. Сіли в коло, а Вірун, голосно відкахикнувши, суворо й поважно почала читати якийсь розпролицарський роман.
«Посеред глухого дрімучого лісу, що довколишні селяни називали Сан-Жермен, можна було бачити двох їздців, обох з попущеними заборолами. Один з них сидів на чорному, як ніч, коні, що гордо випинав свою шию, поблискуючи копитами; другий же сидів на коні білім, як день. Старший їздець — це той, що їхав на чорному, як ніч, коні, був високий, дужий, і легко ніс свої ковані зі стали лати, під якими певно би зігнувся всякий інший лицар; чорний його шолом був такий міцний, що по нім сміло би можна було топтатися конем. На молодшому ж їздцеві були легенькі лати з полірованого срібла, але й вони були, видимо, лицареві затяжкі — він ледве сидів на сідлі.
«По довгій мовчанці, під час якої старший їздець закоханим поглядом дивився на свого товариша, нарешті білий лицар промовив голосом, ніжним, як спів соловейка в теплу літню ніч:
— «О, Ромуальд!.. Скажи мені, чи скоро ми приїдемо до твого замку? Ці доспіхи давлять мені плечі, а цей шолом тисне мені голову. Я не можу більше їхати.
— «Дорога моя Розамундо!.. Тепер нам зосталося проїхати лише володіння одного злого лицаря Людовіка Трирукого, на прізвище «Тисяча чортів»,— і тоді ти моя навіки.
«Читач, очевидно, догадався, що їздець на білому коні був ніхто інший, як прекрасна Розамунда, котру Ромуальд вирвав із замку злого чарівника, котрого ми зараз назвемо. Вона вже давно любила молодого Ромуальда (це й був він) і, живучи в замку лихого чарівника, увесь час сумувала по нім. Вона грала на лютні ніжні романси й плакала гірко ночами, змочуючи свою сніжнобілу подушку щирими сльозами.
«Але одної темної ночи, коли вітер свистів і ревів, як божевільний негр, що вирвався на волю, а вода в рові довкола замку підіймалася вверх величезними хвилями, красуні Розамунді удалося спустити з замкової стіни свою вірну рабиню туркеню Фатьму з листом до свого милого.
«Молода туркеня по довгім безуспішнім шуканню зуміла, нарешті, знайти Ромуальда, розказала йому, як знайти потайник, увійти до замку й викрасти дорогу Розамунду. Відважний лицар Ромуальд, недовго думаючи, зробив усе так, як сказала Фатьма, скоро й тихо викрав прекрасну полонянку, але вірна рабиня заплатила за те своїм життям. Треба вам сказати, що потайні двері в замку злого чарівника були влаштовані так, що могли бути одчиненими лише двадцять дві хвилині на добу. І от, у ту саму хвилю, коли треба було вже сідати на коней і гнати їх скільки духу,— Фатьма нараз згадала, що на столі зосталося дороге перлове намисто, і сказала, що побіжить за ним. І Ромуальд, і Розамунда зі сльозами просили її, щоби вона зосталася, але вона запевняла, що встигне, і побігла.
«Трудно сказати словами, що переживали молоді люди в ті хвилини, коли Фатьма бігла назад. І в той саме момент, коли вона вже добігала до дверей,— важке залізо з грюкотом спустилося вниз, і бідна туркеня зісталася по той бік дверей.
— Ах, ах І.. Фатьмо, Фатьмо! Що з тобою буде! — скрикнула Розамунда й схилилася на гриву коневі.
«Але в цей момент Ромуальд закричав:
— «Вперед! За нами погоня! — і обнявши лівою рукою красуню, погнав скільки духу коней уперед.
«Це було два дні тому. З тої хвилини ні Ромуальд, ні Розамунда не сходили з коней; тому й не дивно, що ніжна красуня майже цілком вибилася з сил і ледве трималася на сідлі.
«В цей момент з-за густих дерев лісу показався високий замок на горі. Він був оточений глибоким ровом, в якому плескалася на дні чорна вода. На самій високій башті замку стояв вартовий в зеленім убранню. Побачивши наших їздців, він підняв ріг і тричі протрубив.
«В ту ж хвилю піднялися ворота, спустився міст через рів, на ньому показався лицар, за яким на приличному віддаленню їхали два оруженосці.
— «Ах! це Людовік Трирукий!— злякано скрикнула прекрасна Розамунда.
— «Так, моя дорога. Але можеш бути певною, що я з честю витримаю цей останній бій, — твердо сказав молодий лицар.
— «А як би ти вмер, то знай, що я заколю себе мечем, а не дістануся більш нікому.
«У цей момент наблизився грізний Людовік.
— «А-а, тисяча чортів!.. Ось вона, та птичка, ЩО вилетіла з клітки мого приятеля й брата, лицаря Оттона гербу «Неподужана Рука»!.. Добре, добре!..
— «Ти помиляєшся, лицарю. Цей їздець — то мій молодший брат Генріх, — пробував останнього способу Ромуальд. Іншим часом він не понизився б до переговорів, а прямо погнав би на ворога, але тепер він пам'ятав одне — що бідна Розамунда ледве тримається на коні.
«Але старого Людовіка не так то легко було обдурити.
— «Ха-ха-ха!.. Тисяча чортів!.. Коли це справді так, то у твого молодшого брата старший брат поганий лицар, бо не вмів навіть вивчити свого молодшого брата сидіти в сідлі.
— «Вонюче стерво!— скричав ображений Ромуальд — Бери в руки свого ножаку, що ти певне називаєш мечем, аби ніхто не міг сказати мені, що я вбив тебе беззбройним. Будемо контраверсувати!
«З тими словами Ромуальд направив свого коня прямо на ворога. Людовік Трирукий з диким криком погнав свого, — і лицарі стялися.
— «Ромуальде!.. Ромуальде!.. — у одчаю закричала прекрасна Розамунда й хотіла закрити лице руками, але її ніжні рученьки вдарилися об забороло»...
Катруся навіть з якоюсь зацікавленістю слухала читання. Їй подобалася наївність конструкції, безпідставне й комічне нанизування фактів один на один, та ще ніби вмисне таким способом, як ніколи не буває в дійсності.