Але при тім усім думалося, що такою ж оце «духовною їжею» годувалися тисячі людей. Ромуальд і Розамунда два дні їдуть, не встаючи з сідел — нехай це ще буде можливе; а Людовік Трирукий уже знає, що вони будуть їхати повз нього і, сидячи на коні, чекає за брамою. Очевидно, як шо не припустити, що Оттон Людовікові дав знати телефоном, треба вдатися до чарів. А оті потайні двері на 22 хвилині!.. Та це ж чудово!.. І хоч може ніколи не бувало на світі таких дверей, але Фатьми такі, що з готовістю жертвували життям за перли своєї ланочки — такі Фатьми напевне були. А тепер? Як мало людей, які навіть для безконечно вищих завдань пожертвували би не то життям, а навіть вигодою. Тепер навпаки: на кожному кроці натикаєшся на факти цілком іншого порядку, коли одна людина відбирає у другої й життя, і честь, і все. Давлять, топчуть, підставляють ногу... Культура!... А які блага принесла вона багато-мільйоновим масам, що зосталися при тих самих потребах і способах їх задоволення, з якими існували за часів отих Ромуальдів та Розамунд? Чи легше отій бабі, що бачила я її вчора, від того, що от я приїхала сюди не кіньми, а залізницею?
Думка про бабу наче шпигнула дівчину в серце; вона пригадала, що обіцяла бабі зайти, але ця обіцянка якось вилетіла з голови. Катрусі стало соромно.
— Коли навіть купання й читанка безглуздого лицарського роману змогли вигнати з моєї пам'яти думку про нещасну людину, то що ж буде далі ? — з докором питала вона саму себе.
Оце звичайне відвідання бабиної хати вже якось півсвідомо в'язалося в душі дівчини з чимось далеко важнішим і серйозним. Коли б хто спитав її, чому вона надає такого значіння такому дрібному фактові, вона певно нічого не могла би відповісти, але от чомусь відчувала якусь значучість того факту, якось несвідомо знала, що, переступаючи поріг бабиної хати, вона тим самим переступає якусь грань. І от, не можучи ставити опору тому якомусь особливому внутрішньому почуттю, Катруся використала хвилю, коли увага всіх звернулася на опис бійки між лицарями, потихеньку встала й вийшла.
Зайшла до кімнати, щоби взяти капелюшок.
— Що ж ви кинули свою компанію? Вас мабуть не цікавить забава дітей ? — спитала m-me Коншіна.
— Ви, мабуть, краще чуєте себе в компанії хорих та різаних трупів, — єхидно вставила Зоя Володимирівна, видимо хотячи вколоти дівчину, але Катря, зайнята своїми думками, і не зрозуміла навіть. Вона просто сказала:
— Ні. Мені тільки хочеться пройтися селом. Я ж іще не бачила села.
— Там нічого нема цікавого: хати, плоти, курява, от і все, — говорила m-me Коншіна. — От дайте мені відпочити кілька день, і ми, от хоч би на тім тижні, влаштуємо прогулку на гору, або в ліс, або на хутір. Там хоч буде де походити, а в селі нема нічого цікавого.
— Я, бачите, так не часто бувала на селі, що мені тут усе здається цікавим.
— Ну, ідіть, ідіть. До снідання певно вернетесь?
— А як же. А зрештою, коли я, може, спізнюся, то ви, будьте ласкаві, не чекайте на мене.
Надівши капелюшок, Катруся вийшла в двір, і як тільки переступила поріг хвіртки, зразу якось відчула, що вся «цивілізація» зосталася позаді, наче б то її знаменували тільки газони та цвітники, розкидані в поміщичому дворі. Звичайна сільська вулиця, прогрітий сонцем пісок, густий глід попід панським парканом, пара свиней під плотом у холодочку — все то були ознаки якогось другого світу, і дівчину обхопило незрозуміле почуття цікавости. Що там, за цими плотами, за цими біленькими стінами? Чи живуть там люди? Що люблять і кому моляться?
Розжарений пісок дихав душно. Коли довелося пройти під перехиленою через пліт вишнею, ласкава прохолода торкнулася лиця, груди зідхнули свобідніше й глибше. Далеченько на горбочку, видко було, гралися діти, і їх сорочечки здавалися білесенькими на сонці. Бзово-лилові тони тіней впали на дорогу. І піднята несвідомим почуттям радости, легкими кроками переходила дівчина вулицю.
Хату Лепестини вона знайшла зразу. Вже на перший погляд видко було, що тут безвихідною гостею була бідність. Двір заріс травою, і тільки вузенька топтана стежечка єднала вулицю через ворота з сіньми хати; ворота майже розвалилися, а хвіртки не було й зовсім. Хата стояла обідрана, брудна, як п'яниця після бійки в шинку. У загороді визкотіла свиня, підіймаючи рилом ворітця; де-кілька поросят вовтузилися коло неї і теж підсовували свої рильця під колоду. Тік був сонний, закинений і теж заріс травою; від усього господарства віяло якимось сумом. Так сумно буває лише на попелищах та руїнах, де кожний камінь нагадує, що й тут колись кипіло життя.
Навіть пса, цього доконечного й неодмінного додатку селянського двору, навіть пса не було чути, і здавалося, власне це виставляло наперед, робило більш очевидними темні сторони вбогости двору. Неначе дужче вилізали зі стріхи обсмикані кіски очерету, що ним було вкрито половину хати від сіней; на дворі була спека, а вони чомусь здавалися мокрими, наче в осінній вечір.
Катруся відчинила двері й увійшла в хату. Знайомий запах сільського житла, запах, якому вона ніколи не могла дати назви, ударив їй в лице, обхопив усю і вже цілковито відгородив від усього іншого світу.
Лепестина поралася коло печи; в ту хвилю, коли Катруся входила в двері, вона майже вся всунулася в піч і роздмухувала там вогонь. На підлозі, увесь мокрий, лежав малий хлопчик і кричав, скільки було сили.
— Драствуйте, Лепестино!
Баба витягла себе з печі і, обернувши своє червоне від натуги лице, кілька секунд дивилася мовчки, очевидно, не пізнаючи, хто з нею говорить. Нарешті лице її прояснилося, і вона радісно скрикнула.
— Баришня!.. Здрастуйте, здрастуйте!.. Он люди вже давно пообідали, а я все ще возюся. Сідайте, пожалуйста, сідайте. Ох, і погано в нас, і сісти нема на чому.
— Та ви не турбуйтеся, я сяду.
Лепестина кинулася змітати з лави та все примовляла.
— З непривички вам сідати у такому. Ох, боже ж мій, і коли ж я зберуся причепурити хату хоч трохи. Живеш... і бог бачить.
— Та ви не турбуйтеся, тітко, я й сама змету. Ви краще погляньте, в печі знов загасло.
— Ох, лишечко моє тяжке! Отак, як бачите. Недурно кажуть, що в багатого повна піч дров, та всі й горять, а в бідного одне, та й те не горить.
Лепестина знову кинулася до печи. Дитина, що затихла була на хвилю, знову почала кричати; мокра, червоного, линючого ситцю сорочечка облипла на тільці й з кожним рухом все більш бруднилася. Розмахуючи однією ручкою, дитина ввесь час стукала нею об чавун, що стояв на землі коло печи.
— Чого це воно плаче? — питала Катруся.— їсти хоче?
— Та ну-да ж, їсти захотів, сучий син.
— Хлопчик?
— Та хлопчик же, та ще й Степан.
Катруся присіла коло дитини. Неприємний запах лежалої мокрої одежі зупинив її на хвилю, але тільки на хвилю. Катруся підняла дитину під руки й поставила.
— Ну, Степанку... Ну, маленький... Годі вже тобі, годі,— промовляла вона, обсмикуючи мокру сорочечку. Десь у глибині ворушилося почуття бридливости, але дівчина дужала його.
Дитина, завстидавшися чужої людини, замовкла. Величезні блакитні очі, повні сліз, з жалібним острахом дивилися на незнайому панночку, і щось прибите було в усій цій маленькій скуленій фігурці, наче дитина чула вже, що воно — мужича й не сміє турбувати своїм криком панських вух, а тим більш бруднити панських рук своєю мокрою сорочкою.
І гострий жаль проїв Катрусине серце, бачачи це маленьке тільце, ці губенята, що ще тремтять від плачу. Блакитні очі, повні великих дитячих сліз, проходили, здавалося, в саму душу. Хоч би не блакитні вже були, а якісь інші; бо в блакитних і без того завжди світиться якась печаль. І думалося: пощо ти родилося? Чи приготовила тобі доля хоч щось ласкаве, щасливе, рожеве? Ні, мабуть нічого. А як що нічого, пошо тоді ти прийшло на світ?
Схвилювавшися, забула Катруся й про гидливість, та цілувала цю безпомічну дитину, а в ньому — всіх їх, отих безщасних селянських дітей. Мов поцілунком своїм чистим дівочим хотіла винагородити за майбутню лиху долю.