На правій ручці хлопчика помітила Катруся покалічені пальчики. В першу хвилину здалося, що то просто так їх держить дитина, але це було каліцтво. Катруся підняла ручку, і вся рука до ліктя повисла.
— Що це?— з жахом крикнула дівчина.
— А що там таке? — обізвалася Лепестина. Вона все ще ніяк не могла подужати своєї печи.
— З рукою!
— А... Це давно вже.
— Та як же це сталося? — питала Катруся. Вона боялася подивитись на ті скручені маленькі пальчики.
— Та так і сталося. У нас це просто робиться: сидів на возі, Оксана кудись утекла, а воно взяло й брикнуло на землю. Та добре, що я нагодилася скоро, а то б свиня з'їла.
— Свиня?..
— Ні, я кажу, що могла б з'їсти. Ну, от з того часу почала й почала ручка сохнути. Що тут робити? Ми до діда,— тут на хуторах дід один живе, Смикало прозивається, він костоправом у нас. Пішла я до нього, а він саме гній на віз складав. Так і так кажу йому. А він: «чорт вас тут носить по будніх днях. Саме пора робоча, а вас розносило». Якось вже та якось я його упросила, взявся він за мого Степанка. Смикнув раз за ручку, смикнув другий, повертів, пошепотів щось, велів капустяного листя прикладати, та ото й усе. Ну, це ж відома річ, як до дитини з поганим словом приступити та замісць бога нечистого згадати, то вже з того толку не буде. Сохне ручка та й сохне, вже ми й другого кой-чого прикладаємо, ніщо не помага. Давай ми тоді до міста збиратися, там костоправ один, люди казали, добре править. Ну, що ж... Приїхала я до нього, звелів він роздягнути Степанка, подивився.
— Уже смикали? — каже.
— Та смикали, — кажу.
— Ну, то ж і їдь до того, хто смикав.
— Як це? — кажу.
— Та дуже просто. Досмикалися до того, що тепер уже нічого зробити неможна. ! говориться вам щоразу, і все,— а от не слухаєте. Ну й возись тепер, як знаєш.
— Я вже йому й так і так. Я й заплачу, кажу, я й усе. Бо куди ж воно годитиметься калікою. А він — і грошей, каже, не візьму, і робити нічого не буду, бо нічого вже не можна зробити. А що він калікою навік зостанеться, так нехай батькові-матері скаже спасибі. От ліва рука у нього буде здорова, так нехай, каже, посмикає батька-матір, щоб знали, як за дітьми глядіти. А то родити родять, а до ума довести не можуть. То так воно калічкою собі й росте з того часу. Та поки ще мале, то сяк-так, а що далі буде, так один господь святий знає. Який же з нього робітник без руки?
— Його вчити треба. Щоб коли не руками, так головою він міг заробити собі шматок хліба.
— Та вчити все одно доведеться, нехай уже три роки походить.
— Я не про таке учення, Я кажу, що в гімназію його віддати, або в реальну школу.
Лепестина тільки плечима здвигнула.
— Я не знаю, серце, що воно й таке.
При цих словах Катрусі здалося, ніби білий якийсь привид усміхнувся до неї беззубим ротом іронічно. Яка величезна прірва відділяє оцю Лепестину й її дітей від усього культурного світу!.. Раніше це знала Катруся тільки теоретично, як і взагалі людина знає багато істин, не втіляючи їх в конкретні форми. Але тепер гола дійсність наче аж реальним дотиком вдарила по нервах. Про яку «гімназію» може бути тут річ, коли люди не знають, чи будуть вони завтра обідати, а чи ні? А між тим — о, боже — що буде робити каліка на селі? Чим жити?
І на душі зробилося погано. Безвихідність колола думку, а пам'ять додавала: і таких Степанів — тисячі, тисячі!.. Безконечність людського горя блиснула на мить неодолимою безоднею й показала, що сили одної окремої людини щезають у тих величезних чорних просторах.
Аби позбавитися того гнітючого почуття, Катруся почала дивитися по хаті, що би дати дитині їсти. Знайшла у брудному горщику трохи овечого молока, покришила туди м'якушки хліба й почала годувати дитину.
— І охота ото вам, баришне, возитися з ним. Киньте його! Бачите, який він замурзаний!..
Знадвору почувся дитячий стривожений голос.
— Мамо! Мамо!
— Що таке? — не підвищуючи голосу, питала Лепестина, а сама не переставала возитися коло печи.
— Наших... овець...
Лепестина зразу випросталась, перелякано моргаючи очима.
— Хто?
— Ганнущенко...
В хату увійшла Оксана. Вона ледве переводила дух.
— А Максим же де?
— Він заснув... під грушею...
— Ах, ти ж, стерво прокляте!.. — і Лепестина, як була, кинулася надвір. На бігу схопила хворостину, але в ту хвилю, як вона вже вибігала з воріт, на зустріч їй показалося восьмірко її овечат. Їх гнав якийсь дідусь.
— Ну, Лепестино,— шамотів він,— оце з тебе півкварти, дивись. А то й цілу кварту.
Лепестина зраділа невимовно.
— Де ж ви їх, дідусю? Та як же?..
— Та я навипередки з Ганнущенком. Він собі, а я собі.
— От спасибі, дідусю, дай вам бог здоров'ячка! От спасибі, так спасибі...
А дідок, гордий зі свого вчинку, навіть не чув дяки, і говорив, не звертаючися до Лепестини, а так собі.
— А та шолудива Олена роззявила свою вершу та й зіпає ще з-за плоту. «А що ти там, чортів діду, робиш»? А я не слухаю, та за вівцями, та за вівцями! А оця кудлатенька така дурна — як смиконе! Я за нею — оце й ногу збив, а таки, бач, усі!.. На їх тобі, Лепестино, та поставиш у неділю півкварти. А хлопця треба добре прохворостити, щоб не спав коло скотини. А то так і щастя своє проспить.
— Я ж йому, сучому синові, дам!.. Я ж йому покажу, як спати!.. Бач, падлюка, не виспиться ніяк, щоб ти вже й навіки заснув.
Лепестина таки вибігла з двору. Видко було, як вона біжить вулицею. Звернула в суточки, вже не-видко. А потім знов показалася на горбочку.
Катря вийшла з хати, держачи Степанка на руках. Привітавшися з дідом, сіла на призьбі, в холодочку.
— Здрастуйте, здрастуйте, баришне, здрастуйте. А я чую, Лепестина каже: найняла, каже, собі няньку до Степана, та горенько моє — дуже дорого бере. І нянька нічого наче, а тільки дорого бере.
І дідок сам розреготався зі свого власного жарту.
— і що це вам, баришне, за охота прийшла з мужицькою дитиною возитися?
— Е, дідусю! Дитина — однаково дитина, чи вона панська, чи мужицька.
— Так то воно так, та не зовсім. Нашого викинь у Пилипівку на мороз, то воно покричить-покричить, та й засне на сніжку, як на перині. А спробуй при панській дитині хоч вікно в хаті відкрити — ого! Дивись, похворіло-похворіло та тільки — квік!.. А нашому що? Нашого поклади, кажу, на сніг, то воно тільки покричить-покричить, та й засне.
Дідусь хихотів старечим сміхом, попихкуючи своєю люлечкою, а зморшки ласкаво грали на його обличчі. Катрусі якось легко стало коло цього дідуся. От він збив ногу ганяючися за чужими вівцями, хоч до них йому могло би й не бути діла. От сміється він якось ласкаво. І люлечка ота — від усього було якось гарно.
— А хто це Ганнущенко?— спитала Катря.
— Та це тут собака один живе на нашім хуторі, так прозивається Ганнущенко. І винесла ж сюди його якась нечиста сила! Усі ми тут живемо дружно між собою. Не сказать, що не полаєшся там коли,— ну, то без цього вже не можна між людьми. А оцього принесла лиха година та поставила тріскою межи очі. І таке ж воно уредне, кляте, кого й нетреба — зачепить. Оце я перебив йому овець, так уже не знаю, як і мимо хати йти. Битиме ж, сучий син, їй-бо битиме! Треба підождати, щоб хоч провів хто.
На горі показалася Лепестина. Вона бігла вниз і стьобала прутом по плечах невеликого хлопчика. Хлопчик кричав і біг зигзагами в усі боки, аби хоч не кожен раз попав прут.
— Боже!.. Та вона ж йому очі виб'є!— скрикнула Катря.
— Та чого там. Повчить трохи, щоб знав, як спати коло скотини. Їх як не вчи, так вони й хату спалять. От хоч би й це узяти. Ну, не нагодись я під цей случай — от і давай чортовому Маркові рубляку, а то й усіх півтора. А завіщо — як ти, господи, бачиш.
Хлопчик ускочив у двір і, плачучи, почав бігати кругом хати. Лепестина хоч і запихкалася, а таки ганяла за ним, та вже Катря з дитиною стала їй на дорозі.
— Лепестино! Та що ви, господь з вами! Як вам не сором?