То ж умирай, умирай, мій синочку, чистим, святим! Я буду плакати над твоїм трупиком, на могилку твою посаджу таких же чистих квітів — і буду ходити туди часто-часто, буду молитися тобі й твоїм ім'ям любити всіх. Усіх любити... усіх «чужих» і далеких мені дітей.
Сльози закапали у нього з очей, аж мусів голову відхилити, щоби ті гарячі краплі не впали на руку дитині та не пропалили її. Прилив якоїсь гострої надзвичайної любови нараз обхопив його. Йому хотілося кинутися до сина, обняти його міцно-міцно, зіллятися з ним в одно й віддати йому все своє здоров'я. В душі ще гомоніли, ще викрикувалися слова про потребу смерти, про її красу, а сам він увесь уже був протестом проти власних настроїв. Він наче заграв перед кимось трагічну ролю, хоч власне тепер він найменше був актором.
«Це ж насильство! Я не хочу!.. Я не можу!..— кричав він сам собі, але той, до кого він звертався, не чув його, та зрештою — він не знав, кого й кличе.
А потім знову хотілося йому святогудства, дерзких слів і вчинків, — і знову потім щоби падати на коліна перед вищою силою й молити, молити, молити без кінця про помилування, прощення, забуття... Душа розривалася від тисячі почувань, і де-далі, то все більше якась тривога, якийсь таємний жах обхоплював його. Наче з зав'язаними очима серед глухої темряви йде він і дихає вохкістю підземелля й знає, що конче мусить упасти в безодню, тільки невідомо після якого кроку. Якийсь із них, із цих звичайних кроків, скінчить... і тоді все порине в якусь важку порожню мряку.
— Синочку... синочку мій... Пощо ж прийшов ти сюди, коли хочеш так скоро йти назад? Пощо промайнув ти коло мене таким світлим, теплим променем, пощо так зігрів мене, дав мені таку любов до себе? Невже тільки по те, аби потім так нагло, так безжалісно й дико розбити все? Синочку мій дорогий... милий мій сину... Та навіщо ж я так безумно тебе полюбив?
Батько подужав людину й лікаря. Кинувся до сина, обхопив його руками й не стримував уже більше нервових хорих ридань, обсипав поцілунками руки й ноги дитині... цілував безумно, спішно...
Хлопчик прокинувся. Якось відразу, наче й не спав.
— Це ти? Це ти, тату? — спитав сиплим, ледве чутним голосом хлопчик. І затремтів.
— Я, голубчику.
— Татусю... Мені снився... страшний сон...
І знову тремтінння пробігло по маленькому тілові, а очі, великі невинні дитячі очі, з острахом шукали очей батька.
— Що за сон, синочку? Ану розкажи, може там і страшного нічого нема.
Він говорив неначе спокійно, але чув усім своїм єством, що дитина мала справді страшний сон. І холодно-холодно нараз стало йому... порожньо. Він ще дужче обняв сина; та й хлопчик, висвободивши обидві руки, судорожно обіймав ними батька й тягся до нього всім своїм схудлим тільцем.
— Таточку... таточку... Ой, таточку, таточку!.. Мені снилося, що я маю вмерти. Татусеньку, я вмру!..—і, хлопчик, ридаючи, відкинувся на подушку, дрижачи на ній своїми вимученими членами.
— Синочку... синочечку... Та ж душу свою...
А хлоп'я перестало нараз плакати. Піднялося на лікоть і, стримуючи дихання, дивилося широко розкритими оченятами кудись далеко-далеко... На чолі у нього виступили великі краплі поту, а губенята ледве чутно шепотіли: „умру... умру“...
III
Бачив я раз, як їхав на базар різник. Він був, як більшість різників, високий на зріст, широкий у плечах і тепло одягнений. Від його масляного обличчя з ухованими слідами жорстокости йшла пара, і не зважаючи на сильний мороз, по обвислих щоках текли краплі поту. Мабуть тепло жилося йому на світі.
Він міцно ступав своїми величезними чоботищами по снігу, безперестанно підтримуючи сани, щоб не забігали, і час від часу, більше зі звички, ніж з потреби, погано лаявся. Здоров'ям і міццю жил, мускулів, тіла віяло від нього. Це ж була дійсно „нормальна“, „здорова“ людина: всі члени були пропорціонально розвинені; ні хороби, ні всякі там бацили не мали на нього жодного впливу; шлунок робив, як машина; навіть думка працювала в „яснім“, „певнім“ напрямі— чого ж іще?
А на санях зі зв'язаними ногами лежало невеличке худеньке теля. Тушку його було прикрито рогіжкою, голова звисла над краєм возу й билася то об придорожній стовпчик, то об великанські чоботища різника; тоді теля жалібно — не кричало навіть, а тільки стогнало. І ніхто не чув того стогону серед шумливої суєти великого міста, бо тут і взагалі не чують стогонів. Теля замовкало, і тільки великі очі його, що нічого не могли зрозуміти, наповнялися слізьми, благаючи допомоги й співчуття. Назустріч їхала валка саней із хмизом. Дорога йшла з гори й була сильно наїзджена.
— Та куди ж тебе чорти несуть!— кричить різник. Він боїться, щоби стрічні сани, забігши, не перебили ніг його коневі.
— А ти чого, анахтемська твоя душа, не звертаєш?
— Батькові своєму лисому скажи, а не мені!
А стрічні сані біжать і біжать з гори. От останні, сильно розігнавшися, забігли, різник не встиг задержати в потрібну хвилю,—і відводами вдарило коня по ногах, а одна хворостина зачепила теля по голові й розідрала око аж до губ. Полилася кров, теля забилося, засовало сплутаними ногами й замукало. То був стогін безпомічности. Так стогнуть усі ті, хто звик покірно схилятися перед всесильною долею й не знаходити в собі сили хоч до якого протесту. І як багато їх, отих стогнущих!.. Ранком устань, як тільки хочеш рано, а вже почуєш його десь, отой стогін, і чуєш його потім увесь день, вечір, ніч. Уже пізно, заснути б, а він не дає... Все квічить мукою, слізьми. А різникам обридає цей протест звуковий, і вони кричать тоді.
— Та замовчи хоч ти! І без тебе млосно!
Так крикнув різник. Але такі окрики не мають сили зменшити болю, і теля не замовкало. Мабуть дуже вже докучав той стогін різникові, може щось ворушив у душі, бо різник, розлючений, оскаженілий, нараз схопив теля за голову й сильним рухом крутнув униз. Щось хруснуло... тріснуло,— і теля замовкло. Затих стогін, що надривав душу, безсило й мертво повисла голова, тільки з очей разом із кров'ю почали падати великі сльози...
І падали вони на білий, чистий, як сама природа, сніг — і сніг боявся, що не витримає ваги отих крапель і згорить. Кривавими рисами на білій пелені позначився слід одного життя, але не надовго: сани, що їхали вслід, люди, що спішно йшли й рівнодушно затоптували чужий біль, та й взагалі вся ота суєта життя, що душить, як дим, і як дим виїдає очі — все те нищило кривавий слід, повертало його в ніщо. Так водиться. На божествено-невинній, святій землі, під небом зірчастим, серед тихих розкошів природи щохвилинно відіграються криваві трагедії, а сила життя в звичку обертає переживання й новими гілками, новими травами закриває трупи. Та й правда! Бо коли б берегти та ховати всі ті криваві сліди — довелося б не ходити по чисто-білому снігові, а плавати в густо-червоній жижі.