Джума-Галі теж узяв пару коней; він думав, що Балумбая або вбито, або «барантачі» взяли в полон, бо вони саме тоді шалалися всюди по степу. Коли його вбито, то труп напевне знайдеться, а коли його захоплено в неволю, то певне розбійники кочують десь поблизу, аби вибрати хвилину чи самим напасти на Бекмембетів аул, чи завести переговори про викуп Балумбаїв. Так думаючи, виїхав Джума-Галі потихеньку, щоб коней не потомити, бо ще здадуться мабуть.
На другий день, під вечір уже, приїхав він до однієї балки. Дивиться — дим видко. Балка величенька, вода мабуть на дні, і табуни ходять по той бік. Від'їхав він уп'ять у степ, щоб ніхто не побачив, кинув там коней, сплутав їм ноги. «Ну, як набіжить хто,— думалось йому,— та покраде коней»? Але інакше нічого неможна зробити. Пішов до балки.
Почало вже смеркатись. Він ішов, поки можна було, потім ліг і поповз...
Підліз, дивиться... Майдан величенький, купи гною, сміття,— виходить, давно вже стоїть аул тут. Собаки ходять, нюхають. Щастя Джума-Галі, що вітер був з аулу на нього, а не навпаки: зараз почули б собаки, що не їх духом, не їх аулом понесло, —і пропав би тоді Джума-Галі ані за тріску.
Дивиться Джума-Галі — біля однієї з кибиток сидять двоє киргизів і так ліниво про щось балакають. Дівчинка маленька принесла їм їсти; вони повечеряли, і один з них пішов усередину, а другий простягся поперек плетених дверей і скоро захріп. «Мабуть, там,» — подумалося Джума-Галі.
Сонце вже зайшло тим часом, присмерк бистро насувався, — там взагалі дуже скоро смеркається. Де-не-де запалали вогнища; чутно було, як хтось грав на «кобизі» (це в киргизів робиться довблянка невеличка, натягують на неї три струні й риплять тоді по цій вигадці смиком). Потім усе стихло потроху, вогні позагасали, замовкли собаки, і тільки чутно було, як вітер шепотів щось степовій траві, шумів на дні балки очерет, колишучись, та «джикдай» ворушив свої сріблясті листочки... Степ засипав...
Джума-Галі роздягся ввесь як єсть, щоб собаки не почули запаху чужої одежі; взяв у зуби ніж, прошепотів якусь молитву до худая й поповз униз.
Тихо повз; тільки коли обривався з-під ніг шматок землі, притихав і, придержуючись за кущі, перечікував, поки затихне шум.
От він уже і внизу. Ніч була світла, і легко було обходити кибитки. Наповз ненароком на собаку, собака відскочив від нього, гавкнув де-кілька разів, але Джума-Галі ліг на землю, не ворушачись... Пес підійшов, обнюхав голе тіло, і ставши над ним, довго, з протягом завив. Жахом відізвалося це виття в серці Джума-Галі. «От почують... от вискочать! Балумбай пропаде»...
Але собака, повивши ще трохи, відійшов і ліг біля однієї з кибиток, а Джума-Галі, зідхнувши з полегкістю, поповз далі.
От, нарешті, і та кибитка, де лежить Балумбай... Тихо-тихо підповз Джума-Галі до кибитки ззаду, розпоров кошми й просунув голову в дірку.
На нього війнуло важким, вонючим сопухом і задхлими воловими шкурами. В кибитці було темно, хоч око коли, і тільки зверху, у дірку, що зоставляють киргизи для диму, падало трішки тремтячого, невірненького світла. Але очі Джума-Галі скоро звикли до темряви, і він роздивився, що Балумбай лежить зв'язаний, а далі до дверей спить вартовий, загорнувшись у кошму.
Джума-Галі підповз, як кішка, до Балумбая і, тихо взявши його за руку, прошепотів: «Балумбай, Фатіма, Джума-Галі»... Балумбай одкрив очі,— і в ту ж хвилину Джума-Галі перерізав вірьовку, що зв'язувала Балумбаєві руки. Той, почувши руки вільними і вслухавшися в знайомі слова, одразу зрозумів усе, тихо-тихо піднявся й сів. Руками вниз показав Джума-Галі, щоб той перерізав вірьовки й на ногах. Джума-Галі перерізав і ті. Балумбай знаками прохав ножа, очевидно, бажаючи перерізати горло вартовому. Але Джума-Галі ножа не дав, а обережно поповз геть. Балумбай за ним, як дитина...
Вибравшися з кибитки, вони поповзли аулом, але тепер уже не так щасливо: якийсь пес, стрибнувши вбік, залився на ввесь аул. Це на Балумбаєві була ще та одіж, в якій його схопили.
Роздумувати було ніколи, і обидва киргизи, миттю схопившися на ноги, побігли, скільки сили, геть з аулу... Собаки цілим стадом за ними. Аул заворушився, і коли Джума-Галі з Балумбаєм добігли до своїх коней, вони вже чули, що серед аулу все піднялось на ноги...
Джума-Галі віддав Балумбаєві свіжого коня, а сам сів на того, що їхав уже раніше, і вони обидва, скільки сили було, понеслися степом, а за ними, чутно вже було, як гнались і скиглили де-кілька десятків киргизів. Коні в наших були гарні й бігли швидше вітру. Балумбаїв кінь вирвався вперед, а Джума-Галі почав потроху відставати.
Довго вони скакали так. Тільки бачить Джума-Галі, що приставати став кінь під ним, що не так уже біжить, і піна падає з нього клаптями. А Балумбай далеко впереді, знай лупцює коня по ребрах та летить, не оглядаючись.
Ті, що гналися за ними, всі вже поодставали, і тільки троє завзятих неслися на них, щось галдячи по-своєму. Бачить Джума-Галі, що не втекти йому, вже близько чує погоню за собою, а все надія не вмирає в нього в душі, все поганяє він коня... Тільки спотикається вже кінь Його... тяжко дихає... Балумбай оглянувся... І бачить Балумбай, що погоні за ними тільки троє, і бачить, що ті, наспіху, тільки нагайки вхопили з собою, і бачить, що багато всякої зброї висить у нього біля сідла, бачить це він, а все поганяє свого коня, все лупцює його по боках...
От спіткнувся кінь Джума-Галі, трохи не впав... Забилось серце в Джума-Галі, але тільки що виправилась коняка, як свиснула петля, що захопив з собою один з киргизів, обвився аркан біля шиї,— і Джума-Галі гепнувся з коня на землю... Падаючи, бачив, як Балумбай все поганяв свого коня... А Джума-Галін кінь підбіг ще трішки і, не чуючи більше їздця на собі, став, важко дишачи й хитаючись...
Під'їхали киргизи, зіскочили з коней, і з дикою злістю, безмилосердно почали бити нагайками Джума-Галі. Били вони його по голові, били по животі, топтали ногами, і тільки тоді вже опам'ятались, коли він неживий, не дишачи, простягся перед ними... Тоді вони рішили, що він умер, пожалкували, що не довелося взяти його в неволю; потім полаялись, дорікаючи один одному. Один каже: «ти вбив», а другий каже: «ти вбив». Тут під'їхали ще киргизи, покричали, помахали руками й поїхали назад додому, зоставивши Джума-Галі серед степу, збитого в один кривавий шматок м'яса.
І лежав він так, не дишачи, а сонце пишно сходило над степом, золотило небеса, заганяючи зірки спати, і скоро, піднявшись, почало немилосердно палити голого Джума-Галі. Все вище й вище підіймалось воно, розпалюючи пісок; відкілясь взялись мухи і повзаючи по закритих очах, по виду, шукали крови собі. Високо в небі стояв орел наче роздумуючи — летіти, чи не летіти йому на це падло. А Джума-Галі все лежав і лежав, а сонце все дужче й дужче пекло його...
Балумбай прискакав до аулу під вечір, розказав все батькові, Фатімі... Фатіма з призирством подивилася на свого чоловіка. Бекмембет насупився, і тільки Каліпа й не чула й не розуміла нічого: все сина свого обіймала...
І сказав Бекмембет:
— Не ждав я Й не думав, що мій син кине товариша в біді.
Сказав і, повернувшися, відійшов геть.
Заговорило щось в серці в Балумбая. Щось чуже заповзло йому в душу від докірливого погляду Фатіми,— і він, змінивши коня та взявши де-кілька «теленгутів» (челяди) з собою, виїхав з аулу.
Джума-Галі знайшли в тім же стані. Синій-синій лежав він серед степу, запеклася кров на тілі, груди не підіймалися більше, і очі не дивилися в небеса...
Здавило щось серце Балумбаєві, сльоза блиснула на очах... Зліз він з коня й журно-журно стояв над своїм побратимом, дивився на його рани...
Але ось один зі старих киргизів підійшов до Джума-Галі, притулив вухо до його грудей і сказав, устаючи; «Живий буде»...
— Живий, — прошепотів Балумбай, і радістю наповнилось його серце. Він наказав беріжно везти Джума-Галі до аулу, а сам поїхав уперед, щоб зробити там потрібний розпорядок.
Довго ходила Фатіма до Джума-Галі, поки він видужав; довго приходив до його кибитки киргизький «бакси», ворожбит по-нашому: все обкладав його якимись травами та стрибав біля нього, завиваючи. А коли Джума-Галі зовсім видужав, його ждала невимовна радість: Балумбай зрікся Фатіми. У киргизів легко розвестися: варт тільки при «мулі» (піп киргизький) тричі сказати: «талак койдим» (себто: «я дав розвід») і більш нічого. Так і зробив Балумбай. Віддав Фатіму Джума-Галі, а сам узяв собі другу жінку і став зовсім іншою людиною, бо ніхто вже потім не чув від нього лайки, не бачив бійки й злого діла. Тихо стало тепер в Бекмембетових аулах, і він сам, старий Бекмембет, утішається онуками.