Ще далі пішов я й став перед кліткою лева. Він, царствений в'язень, теж лежав, звісивши лохмату голову і... щось спокійне, ніби примирене з власною долею й обставинами вбачалося в усій Його фігурі. Він немов уже надміру добре взнав, якими ґратами його окуто, надміру ясно побачив силу річей,— і не хотів більше печалуватись над власною долею... Коли не зуміли допомогти сила, швидкий притиск з рухом смілим, то не візьмуть уже верху плач, бідкання та стогони печали. І тільки кожну ніч, як спить лев, сниться йому тоді... кожну ніч сниться йому... піщана пустиня без краю, вся облита грою променів місяця, оаза в пальмах похилених, в ній ручай, що потік з того місця, де вмер святий... Тихе журчання... Заліг у зарослі й чекає... От зачувся м'який шелест, тихе тупотіння,— то стадо сарн спішить до водопою. Роздулися ніздри в лева, увесь напружився він — і стрибнув одразу з ревом та криком на безщасну жертву... Все врозтіч розсипалось стадо, а він з побідним урчанням запускає пащу в криваву рану... Але хрипко звучить той рев під полотняною покрівлею звіринця, і він сам, цар звірей, безпомічно б'ється ві сні об залізні ґрати головою...
Далі! Далі від цього поругания сили й могутности!..
Мало чого! Залізо кріпше мускулів і довше існує, ніж серця биття. То не побіда залізом, то не чесний бій! Ні! ти бийся рівний з рівним, однаковою зброєю, обидва прямо перед сонцем, не ховаючись і не криючись від чесного світла його. Без панцирів і кольчуг! Груди на груди! Без хитрої отруєної стріли! От тоді побачимо, хто зборе! Далі ж, далі!..
От малпам то краще, мабуть... Справді, добре їм у клітках. Бач, як граються вони й кривлять кумедні пики. З них досить, коли біля них порегочуться, коли вони зможуть з когось бриля стягнути, украсти хустку, кинути мокрою соломою. Смішити других вважають вони своїм призначенням, і коли рідшає біля них товпище й менше сміються гулящі глядачі, ім це не подобається, і вони тоді ще більше кривляються й ще поганші пики виставляють, аби знов на ласку сміху здобутися. Добре їм і в клітках...
А обіч — папуги! Ще щасливіші вони, і ще краще їм живеться! Бони вважають себе вільними, та й не інакше, бо не можна ж уважати за пута отого маленького ланцюжка, котрим папузі прикував ногу до жердки хазяїн. Добрий він — ще, бачите, і позолотив навіть ланцюжок той. Чого ще треба папузі? Вільно сидить на жердці, подостатком і води й зерна, — і ще підсипають та підливають звідусюди; на папузі красне вбрання, всі гості милуються, дивуючися, як то ловко вміє папуга сказати: «дурень», і весело папугам!.. Голосніше за всіх кричать вони, заглушаючи всі останні звуки, і не хрипнуть ніколи. А як радіють і підстрибують біля них діти, коли такий красивий папуга з висоти своєї жердки та крикне їм: «дурні»! і ще раз скаже: «дурні», і потім ще безліч разів скаже: «дурні, дурні, дурні»!
От вийшов якийсь тип, породження звіринця, теж один із тих, що знайшов собі професію «укротителя»! Ламаною мовою голосно він крикнув: «Зараз почнеться годівля звірів».
Ласа до всіляких новин, публіка натовпом сунулася до того краю, переганяючи одне одного, відпихаючи, штовхаючи. «Укротитель» узброївся здоровенним гаком, а з-під розшитої портьєри двоє чоловіка витягли коші, повні здорових шматків кривавого м'яса... Чиєсь живе тіло розпотрошили в шмаття, розіклали на ношах і несуть тепер годувати другі тіла... А! тепер я догадався, що то за скімління чув я ввесь час з-під кліток: там у темноті переховувалися собаки, кішки, старі коні, взагалі все те звичайне, відоме, чого не показують за гроші, що віддало вже комусь свої сили й молодість, а тепер гідне лише до годівлі звірів.
А в звіринці, як тільки внесли криваве м'ясо, знявся страшенний галас, рев і вискотіння. Усі звірі рикали, скребли кігтями долівку, гризли ґрати, завивали, стогнали... Лев піднявся грізно в увесь зріст, тигр блискавицею скочив на тонкі ноги, шакали, гієни забігали, пума заскреготів зубами, ягуари, леопарди, вовки, ведмеді, рисі — все забилось, затріпотіло, застогнало, заревло... Птиці захлопали крилами, заурчав слон, затупали копитами навіть покірні звірі, заскімлили малпи, закигикали чайки, орел заклектів,—і все збилося в один палючий неперестанний крик голоду, мук жолудка... А прислужник-укротитель бив палкою звірів, штрикав гострим списом, кричав, стьобав.
.......Я біг, закривши голову, із звіринця, а в ухах немилосерно, безжалісно, мов рух ката, звучали стогони й скрики мук голоду, мук неволі, страждання й усяких других мук, мук... Та невже ж, окрім мук, немає в звіринці нічого?.. Невже тільки папугам та малпам тут добре живеться?..
Величний, чорний відбитим світлом, простягшися на широких крилах своїх, летів він над світом і гострим, як жало, зором дивився вниз. Погляд той пронизував землю до дна, а від кожного змаху крил віяв вітер і свистів поміж кумирів і кумирень землі. Ах, як добре було би вічно, вічно летіти так в безконечностях і вічностях!..
Але так недовго було, та й не могло бути так довго. Скоро зморщилися крила, сам він увесь скулився і впав дрібненьким, повним страждання шматочком, таким малим, що міг поміститись в одну сльозу. Упав — і загубився серед тупоту ніг, під визкотіння блоків і поліспастів життя. На блоках тих підіймалися й спускалися знову тіла людей, зачеплені гаками за різні частини тіла, і смішно іноді підіймався чоловік за ногу, наприклад... або за ніс...
Загубився, присипався порохом у сльозі. І тисячі-тисяч їх таких і подібних теж присипалися порохом у сльозах... І давно... Дикі пси приходили іноді на ці кладовища, розривали лапами пісок, жерли щось і потім довго сумно завивали, — то єдина тризна була над тими мерцями... І на ребрах могил їх росла лише пожовкла мертва трава, а коли намагалося рости яке дерево, то не встигало ще воно розмахнутися короною вшир, як уже чорнів унизу кінчик кореня і, підтяте в початку, знаходило воно кінець... Падало, а на ховзькому, политому новими й старими краплями крови, трупі широко розкладався лишай; гриби й цвіль спішно вкривали дрібненьке гілля, і скоро, з'їдене всередині похопливим черваком, кудись дівалося все деревце, а з ним разом і його веселощі, і шум зелененьких його листів, і запах його бростей та пуп'янків...
А все також стирчало сонце і мертвений місяць у небі, все також безглуздо блимали дрібно зірки, вертілася земля, на ній віяв вітер знічев'я, море гралося в прилив і відлив, зі скуки вибухував вулкан і струхував нарости та бородавки з себе .....
О, навіщо ти, ноче, така темна безпробудно й тягучо?.. Вкрита вся чорними, густими, мов сік, туманами... Туман — сік землі. В ньому плавають люди взад і вперед, безсило хапаючися за все, що тільки мимо пливе. В клубах диму, в тьмах страждань і непорозуміння, блукають вони.— їхні очі зав'язані, хоч здаються розкритими, і не бачать ними вони нічого, нічого... Відкілясь — не знають вони — налітає на них... не то сум, не то острах якийсь, шум від льоту й руху других світів. Ловить він безсилу душу їх, вертить швидко, кидає в гру собі і в жарт, — і вони ніхто не розуміють, що це з ними. З глупо-серйозним виглядом роздивляються вони в мікроскоп і шукають; роблять дотепні гіпотези, потім сміються самі над собою за власну темноту, і знов простягають уперед, у темряву тоненькі руки, блудять, блудять, блудять... у клубах диму, в тьмах страждань...
Увесь у помилках, мов у струпах, увесь у бруді незнання, опльований кожною найдрібнішою, наймізернішою вічністю та істиною, стоїть чоловік на невідомому роздоріжжі й на стовпі читає напис смерти собі; стоїть і, брязчачи кайданами, просить о дрібку милостині — знання... хоче розжалобити ранами, старець безщасний... А в час його безглуздого стояння все проходить мимо й пролітає, звучить; миша й слимак сміються з нього, гризуть невідомі паразити, гнуть нечувані таємні сили. Ніщо величне йому недосяжне: почуває він лише те, що більше мінімуму, а менше максимуму, і мало ступенів між тими двома непорушними мурами. Він лиже тільки середню кістку... Мільйони звуків летять повз вухо його, і він не чує їх; мільйони променів прекрасних б'ють його в око, силкуючись віддати себе, і він не бачить їх, о сліпий! Вся просторінь повна дивних запахів тонких, як мисль, і він не знає їх, бо в цю мить панує перед ним сморід гнойової купи з задворок.