Куди ж іти? В попи? Накласти на себе вічне ярмо, що його ні скинути, ні послабити? Ні, на це треба інших сил і іншої натури. Бути нечесним пастирем чи попросту пастухом — це гріх перед власною совістю. А бути дійсним отцем своєї пастви — о, це так трудно, майже непосильно.
Так куди ж іти? В чиновники? Так там можна засохнути над мертвим ділом, або, переписуючи нікчемні, нікому, окрім архівних мишей, непотрібні папери, приєднати й власну особу до плеяди людей у мундирах.
Ні... Коли вже вмирати, то вмирати так, щоб на твоїм трупі хліб виріс; коли вже продавати себе, то бодай так, щоби кожний прожитий день не був лише стогоном ображеної, закованої душі.
Самому нема змоги йти далі, то треба хоч ті знання, що маєш, передати ще біднішим. До праці! До праці на твердій ниві народній, де тернія і волчці родилися досі! До праці для них, темних й убогих, для їх дітей, нещасних від народження... Тут смисл! Тут життя!..
І він працював... Усі сили віддавав дітям, решту — матері. Що ж зоставалося самому?
Є плід на берегах Мертвого моря. Він висить на гілці й красується показним боком. Але доторкніться до нього — і він розсиплеться геть у гнилий порох. Залізом та муром берегти його треба від смілих дотиків,— і вчителя кидали з села в село, віддавали під догляд, під огляд і просто гляд, звільняли; але всі ці засоби усмиряють лише тих, хто розуміє в чім тут діло. А він ніяк не міг зрозуміти,— що ж він такого поганого робить. ! працював, працював — і доробився до туберкульозу.
Тепер він умирає. Дихання все більше утруднюється; очі неначе застигли, дивлячися на потусторонню велич, і все худе мертвенне лице сяло вищою красою.
Я взяв його руку — вона була холодна. Пустив — вона повисла. От прийшло воно, оте останнє зідхання,— і тихо-тихо, непомітно закінчилося життя, а тут, на землі зостався тільки труп, що завтра ж кине нестерпучий сморід довкола.
З криком розпачу, з риданнями кинулася мати до тіла свого сина. Я вийшов геть.
Сонце піднялося вже високо, пригрівало й ласкало всю землю. До школи бігли діти, хлопчики й дівчатка.
— Сьогодні не будете вчитись,— сумно сказав я їм.
— Чому? Хіба сьогодні свято?
— Ні... Ваш учитель помер...
Тихо ввійшла маленька громадка маленьких людей до кімнати свого дорогого вчителя, і чисті сльози оросили худу руку, що звисла з ліжка. То єдина нагорода тобі, бідний тружениче. Нехай же дарунком вони, оті сльози, будуть тобі й «там», аби ти, прикрашений ними, мов перлинами, знайшов утіху за гірке земне життя.
Простими польовими квітками убрали діти домовину свого вчителя, білий рушник положили на ноги й по черзі читали псалтир молодими голосами...
V
Тихий ранок.
Розкинулася й ніжно розіслалася невеличка обгорожена поляна-лука. Недалеко вузенька річка, вся заросла очеретами. Посеред поляни стара дупляста верба.
Сонце недавно зійшло. Тихо голублячи квітчастими холодними ще проміннями маленьку річечку, підіймало воно пару над нею; пара ця прозоро виблискувала й легкою димкою здіймалася вище. А піднявшися, щезали легкі хвилі, мов у глибині древности, натомісць же приходили нові й нові, такі ж легкі, такі ж прозоро-чисті. Безконечна просторінь рівнодушно вимагає все нових і нових жертов, а ще могутніша сила життя не томиться висувати все нові й нові продукти своєї творчости.
Вигнав пастушок скотину на поляну, зачинив і прив'язав ворота у плоті, а сам пішов кудись. Ще холодно, трава росяна, і корови стоять; зрідка лише якась нетерпляча смикне найвищу травинку.
І яких тільки корів тут немає! І руді й чорні, і чисті й з плямами... В одної роги загнулися вперед, у другої навпаки, назад; одна узброєна сильно, наче живе ще серед диких стад і кожної хвилі мусить бути готовою до оборони, а друга — навпаки, майже втратила зброю в процесі примітивної зоокультури, в результаті довголітніх впливів несвідомого підбору. А зігнала їх разом воля людини.
От трохи на-боці стоїть руда корова, а коло неї маленьке телятко. Воно простягає шию й ніжиться коло матери, а та тільки ласкаво дивиться, неначе посміхається. Велика сила любови дала оцим звірятам красу й поставила їх нарівні з усім сотвореним. І мимоволі спитає себе прохожий: звідки взялося стільки любови, стільки духа в нечуттєвім продукті еволюції протоплазми?
Ласкаво голубить свою дитину корова. Вона чекає, поки сонце всміхнеться веселіше та обігріє з однаковою мудрістю й сніг на високій вершині Гаврізанкара, і густий садок вишневий коло хати, і річку в балці, і стадо корів, і самопевність людську.
От воно й піднялося вище. Сипнуло промінням, теплом, щедро відміряючи його на всяку долю; випило росу з маленьких пазушок листка, пригріло пташку в густому чагарнику й блиснуло на залізі окованого воза, що от викотився з-за дерев на дорогу й зупинився коло воріт.
З нього вилізло двоє: один ситий, в гарній піддьовці, підперезаний червоним поясом, у картузі, а другий — захудлий, босий, з копицею кошлатого волосся на голові.
— Оце й воно?— питав ситий.
— Та оце ж і воно, Корнію Семеновичу.
А Корній Семенович тільки голівкою похитав.
— Дивись ти... Називається теля! А я думав, що кошеня.
— Ех, дядінько... Та коли б не... так хіба б я продав? Та боже сохрани! Воно ж іще маленьке, йому рости та рости ще. Так як же, Корнію Семеновичу?
— Добре, добре... За-ради твоєї бідности тільки й беру.
Одчинили ворота. Увійшли на поляну.
— Та вірьовку візьми, — приказував той, що виграв у борні за існування.
— Візьму, візьму. А то її, пожалуй, так і не вдержиш,— відповідав програвший.
Не вдержиш...
Від чого?
Від проявлення почуття такого ж, як і твоє, від приближения до тебе, від бажання захистити свою дитину перед твоїм апетитом...
Пішли. Тихий ранок віяв солодким диханням спокою, сонце посилало любов у проміннях своїх, але ніхто не дивився на красу, ніхто її й не розумів. Бідний, як і завжди, взяв на себе найважчий обов'язок: приговорюючи — «Манька... Манька», накинув вірьовочку на шию корові. А той, другий, обхопивши обома руками теля, потяг його до свого кованого воза. Телятко брикало своїми тоненькими ногами, напружувало всі свої мускуленята, але що ж... Не мало воно пащі крокодила, левових пазурів, лисичої хитрости, голок їжакових. Воно вміло тільки жалібно кричати й кликати на поміч.
Корова рванулася. Але міцно тримає за вірьовку продавець. Він уже не каже ласкаво: «Манька, Манька», а бридко лається й з усієї сили тягне вірьовку. Теля кричить.
— Та ну... Іди! Ба яке!..
— Стій! Стій, чортова скотино! А щоб ти йому здохла!..
І крики, і рев, і жалібне мукання наповнили тиху світло-зелену поляну. Щез спокій, потопталася трава, і навіть сонечко закрилося хмаркою.
Теля лежало вже на возі зі скрученими ногами, а на луках ще йшла боротьба: корова виривалася й болюче ревла.
— Та годі тобі вже, Кузьмо! Іди вже.
— Так не вдержиш... Тпру, анахтемо!
Нарешті Кузьма перескочив через пліт, і спітнілий, запихканий, побіг до воза. Віз покотився.
Корова підбігла до плоту, але вже тільки курява знялася. Корова поклала голову на пліт — і ревла, ревла...
Далеко вже від'їхав віз. Його торохкотіння заглушувало стогони зв'язаного теляти. Обидва мужики вже відсапнули й мирно балакали. Але оце один із них оглянувся назад і злякано скрикнув:
— Дивись, дивись!.. Корова вибігла!
Справді. Наче розтягшися в повітрі, напруживши всі сили організму, летіла за возом корова й ревла якось відривчасто-роздільно.
Дужче замукало теля, злякано якось застрибав по коліях віз. Розлючена звірина була вже близько, і люди почали її просто боятися, не знаючи, що почати.
А сонце так само, як і сцену любови, освітлювало цю сцену боротьби, наче це все було одне й те ж.
Та й справді, здається, це — одне й те ж.