З самого ранку коло розправи товпся нарід, більш усього баби. Щось незвичайне мабуть сталося на селі, бо навіть у цю пору, коли всякі фізичні й фізіологічні потреби змушують, звичайно, господинь бовтатися в помиях, кричати: «вацю, вацю», совати рогачами до пащі печи, вибігати надвір по солому,— навіть у цю пору мало було таких хат, де диміли б труби й мовчали б усілякі домашні звірята й птиці. Кури підлітали до вікон, свині визкотіли й рили під коритами, а до пастуха ніхто й не вибіг назустріч за ворота.
А в селі й справді творилося щось незвичайне. Відібрали дев'ять парубків, виміряли їх вздовж і впоперек, а потім, коли всі спеціалісти людського тіла признали, що ці дев'ять власне найкращі, найздоровші з усього села,— постановлено було вирвати їх з ґрунту й загнати до Закаспійської области, де тиф та місцеві пропасниці занадто бистро зменшували кількість постійного війська. Там десь ясно було написано, що на таких і на таких окраїнах завжди мусить знаходитися стільки й стільки сірих шинелів зі вставленими туди людьми; коли якась людська особа з шинелі випаде — зараз же туди треба вставити другу, набираючи відповідних індивідуумів здебільшого з «південних губерній». Все це було розраховано, розчислено наперед і прилажено до всяких випадків; на тій роботі багато штабових зробили кар'єру, багато поробилося нових генералів, і взагалі при цій усій хлібодатній історії годувалося безконечне множество всяких чад і домочадців. А що це все ще було записане на скрижалях, а написане пером, як відомо, не вирубується жодним знаряддям,— то всякі оті істини були відомі всім з малолітства, і законність їх існування не підлягала жодним сумнівам. Треба ж, справді, дивитися на справу не лише з погляду власних інтересів, а й з погляду, так би сказати, вищих потреб. А раз річ зайшла про вищі потреби, то тут уже приймати на увагу особисті, суб'єктивні якісь там потреби не приходиться.
Доказано, що суспільність, яко самостійний організм, може бути цілком задоволеною на нашій планеті при всякім числі принижених і ображених, у повне володіння яких відводяться величезні області небесних благ і майбутнього всесвітнього щастя.
Але, на жаль, і то на превеликий жаль, не лише високість високих поглядів, а навіть найпростіші аксіоми теорій якось занадто мало цікавлять рабів лінивих і лукавих. Вони не хотять нічого того розуміти. І це нерозуміння досягло своїх Геркулесових стовпів власне у цьому селі, власне у цей день, і власне у баби Семенишки, що має сьогодні приємність провожати до міста єдиного свого сина Миколу, якимись махінаціями забритого в салдати. Ця баба ніяк і ніколи не хотіла мати жодного діла з теоретиками, не читала ні Дюркгайма, ні Зіммеля і в жоден спосіб не хотіла приймати на увагу необхідности держати на перському кордоні певне число салдатів. Та й взагалі власні шкурні інтереси, негідний індивідуалізм остільки заволоділи нею, що жодні поступові думки не мали цілковито доступу до її мізкової коробки й відскакували від неї, як горох від стіни. Вона товкмачила все своє — що в неї відбирають єдиного сина.
От тепер вона стоїть у купі інших баб і, витираючи очі рукавом, зрідка поглядає на двері розправи. А товпа все росте, неясний шум стоїть над головами, усі якось тихо говорять між собою, наче придавлені, наче хтось здалека погрозив їм великим пальцем. Ні одного веселого обличчя, ні одного жарту, без якого не обходиться ніколи ні одна, навіть серйозна справа. Щось важке скувало всіх, заціпило вуста, даючи волю тільки сльозам і тихій скарзі.
— Ох, голубонько, голубонько, — тихо говорила одна баба, підпершися рукою. — Що було б уже тобі жаль випровожати, так і сказати неможна. Так уже жаль, так уже жаль...
— Та хіба ж я того не знаю, Ригоровно? У самої от уже третій рік, як Івана забрали. Відома річ — своя кров.
— У вас було хоч на хазяйстві кому зостатися, а от бабі Семенишці як бути?
— То правда, кумонько, правда. Скільки разів я, було, кажу йому: ох, не задирайся, хлопче, із старшиною, не задирайся. Не слухав, от і догрався.
— А то так. Тепер правди людям говорити в вічі неможна, законів на те нема.
А Семенишка слухає все те, — і ще більше жаль стає їй і сина і самої себе. Згадувалося їй, як старшина завжди грозився, що віддасть Миколу в салдати, коли він не перестане на сходах мутити нарід; згадувалося, як Микола, було, заспокоює її, кажучи, що такого ніколи не може бути, бо він — одинак, а одинаків не беруть. Семенишка й сама знала, що наче не беруть, але старшина... він хоч і боїться станового, а на ділі він сильніший за всіх. От так по її й вийшло,— і цього чудового ранку коїлося на селі негарне діло.
От по всій товпі наче іскра пробігла. Відчинилися двері у розправі. Вийшов старшина «з цепом», староста, писар, соцькі, десяцькі. У всіх обличчя серйозні, наче затурбовані, — вершать щось дуже важне й потрібне.
Старшина махнув рукою. Один з десяцьких стрімголов кинувся до розправи. За хвилину вийшли звідти новобранці, а за ними одиниця державного апарату — здатчик.
До тутешніх парубків кинулася рідня, родичі, родителі; парубки інших сел і хуторів стояли осторонь, намагаючись набрати хвацького вигляду, вимушено жартували, кривляючи слова на московський лад.
Плач і стогін заповнили повітря. Почування виливалися, били через край, коли він є взагалі. Жаль і біль рвали кожну душу, але все те надаремно. Старшина стояв мовчки й тільки кусав собі бороду; п'яничка-писар підморгував якійсь кругловидій молодиці, і навіть самі майбутні оборонці «отечества», поповнителі усяких кадрів, наче соромилися виявляти свої дійсні почуття. Правда, де-хто нахилявся, брав землі з-під ніг і, загорнувши в шматину, ховав у пазуху. Дурні... Скоро сувора служба відучить вас від оцих сантиментів. Бере вона вас звідси здорових, з ясним поглядом, з любов'ю в серці, а верне чужими, з поганою хворобою, захваченою в якімсь притоні з салдацькими інтересами, скалічених духовно. А ви рознесете свою хоробу по селу, народите хорих дітей. І нічого ж то, нічого ви не знаєте — куди йдете оце зараз, кому й пощо віддаєте й сили свої, і молодість, і щастя:
— Матусю... матусю, — шепотів Микола. — Матусю... Ну, годі вже, годі... Я ж вернуся... Я вернуся...
— Ох, Миколоньку, мій голубчику! Та на кого ж ти мене кидаєш, нещасливу?.. Та хто ж мені дровець нарубає, та хто ж мені нивку виоре?..
— Матусю... матусенько...
Здатчик крикнув: «Сады-ысь»! Це був одставний салдат; він, мов на смотру, випинав груди, а брови й чоло морщив страшенно.
Некрути кинулися до возів, збили куряву, як вівці. Старшина сів на передній віз. Коло нього примостилося Двоє десяцьких. Здатчик їхав верхи.
Майбутні салдати жартували.
— Лізь на гору Овилонську!
— Ану-лишень у тісної баби!
— Пісню! Затягай, братця, пісню.
— Руша-а-ай!.. — довго й протяжливо крикнув здатчик.
Візники ньокнули, зацмокали, засмикали віжками. Вози рушили з місця. Вдарила зразу й покотилася пісня.
Високо кінчав тенор, а з другого возу, наче вперебій, наганяючи, перепліталися звуки сумної скарги:
Звуки наростали, дисонували і, розбившися, дивно мішалися в повітрі. Повітря наповнилося ними, цими сумними нотами, цими піснями безпомічности, покірности всесильному режимові.
І дивний незвичайний хаос утворили ці звуки, перемішавшися зі стогоном матерів, сумом батьків і риданнями покинутих дівчат. А баба Семенишка кинулася до воза, якось хоробливо завила й припала до сина.