Басиліо, король Полонії.
Сехисмундо, принц.
Астольфо, герцог Московії.
Клотальдо, старий.
Кларін, блазень.
Естрелья, інфанта.
Росáура, знатна дама.
Солдати, почет, музиканти, співаки, слуги, придворні дами.
Дія відбувається у дворі польського короля, у фортеці неподалік і на полі битви.
З одного боку — заросла лісом гора, з іншого — вежа, підніжжя якої править за в’язницю Сехисмундо. Двері, що навпроти глядача, — прочинені. Дія починається надвечір.
Росаура, в чоловічому одязі, з’являється на вершині скелі й спускається в долину; за нею йде Кларін.
Росаура
О гіппогрифе[2] ярий,
Який примчався вітрові до пари,
Куди на горе наше,
Безлуска рибо і безкрилий пташе,
Мій коню, в шалі тому
По лабіринту плутанім, крутому
Цих скель стрімких і голих
Летиш крізь зарості, немов на сполох?
Зостанься й тут до скону
Служитимеш із кіньми Фаетону[3];
Я ж, як мені судила
Законом доля, прикра і немила,
У відчаї великім
Сама спущуся по камінні дикім
З гори, що наче брови,
На сонці хмурить підківки діброви.
Полоніє-державо,
Приймаєш чужоземця неласкаво,
Свої здійнявши гори,
І кров’ю слід його значиш на горе.
Це доля ятрить рани:
Де співчуття віднайде безталанний?
Кларін
Ні, не один, а двоє, —
В заїзді не лишай мене з журбою[4];
Якщо сумної днини
Ми вийшли вдвох із рідної країни,
Здолали шлях далекий,
Пізнавши злигодні та небезпеки,
Тут разом опинились
І вдвох із горем із гори спустились, —
Чи це не привід знову,
Скінчить рахунки і почать розмову?
Росаура
Не хочу безнастанним
Тебе, Кларіне, мучить наріканням,
Аби ти сам потиху
Знайшов у злигоднях своїх утіху.
В журбі є смак відчаю,
Казав якийсь філософ, і я знаю,
Щоб те відчути, брате,
Нещастя треба з ризиком шукати.
Кларін
Знать, був філософ клятий
П’яницею; йому лящів би дати
Добрячих чин по чину,
Тоді й для скарги мав би він причину!
Що ж ми, сеньйоро, будем
Самі робити тут, де пішки блудим
В пустелі в пізню пору,
Коли вже сонце хилиться за гору?
Росаура
Хто бачив ще такі дива пророчі!
Якщо мене не обманули очі,
Не марево ж то плине, —
В останньому лякливім світлі днини,
Мені здається, бачу
Ген там будову.
Кларін
Вірю я в удачу, —
Ходім до того дому.
Росаура
Встає між голих скель палац, в якому
Таке вузьке віконце,
Що в нього зазирнуть боїться сонце:
Вся грубої будови
Ця вежа аж до самої основи
Між скелями й горою,
Яку вкриває ліс, немов габою;
Вона черкає тучі,
На камінь схожа, що звалився з кручі.
Кларін
Ходім туди бадьоро;
Це краще, ніж дивитися, сеньйоро,
Коли ще й благородні
Живуть там люди, то ми вдвох сьогодні
Притулок знайдем.
Росаура
Двері
(Вірніше, чорна паща у печері)
Відкриті, й там утроба,
В якій народжуються ніч і злоба.
(Чується брязкіт кайданів.)
Кларін
Росаура
Мене мороз і жар пройняв, тремчу я.
Кларін
Невже дзвенять кайдани?
Карається там каторжник незнаний;
Чуття від жаху гасне.
Сехисмундо
(у вежі)
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Росаура
Який жахливий голос!
Моє від муки серце розкололось.
вернуться
Українською перекладено вперше.
Переклад за виданням: CALDERÓN DE LA BARCA. La vida es suenõ. El alcalde de Zalamea. — Madrid: Espasa-Calpe, S.A., 1978.
вернуться
Гіппогриф — словотвір італійського поета Маттео Марії Боярдо (1441 — бл. 1494) від грецьких іменників hippos (кінь) і grips (гриф) на означення тварини з тулубом коня і з головою та крилами міфічного птаха. Даний образ, що поєднав у собі античні уявлення про колісницю Аполлона, яку тягнули то коні, то грифи, дуже часто вживається в іспанській поезії XV–XVII ст.
вернуться
Цей вислів, як і взагалі монолог Росаури й далі численні пасажі Кальдеронової п’єси, — полісемічний і важко піддається однозначному тлумаченню. Це може бути Фаетон, син Геліоса, бога сонця, й океаніди Клімени, так само, як і один з коней Еос, римської богині ранкової зорі.
вернуться
В заїзді не лишай мене… — іспанське прислів’я, що означає розплачуваться за чужі гріхи; виникло в середньовічній Іспанії з ситуації, коли зубожілі ідальго, не розрахувавшись за постій і харчі, покидали на заїжджому дворі своїх слуг, які мусили брати на себе покарання за їхні борги.