Астольфо
Цей портрет зніму з грудей,
Хай їх вічно прикрашає
Відбиття твоєї вроди.
Де зоря Естрелья сяє,
Тіней там нема, де сонце —
Там нема зірок. Я зразу
Принесу портрет.
(Убік)
Пробач,
Цю, Росауро, образу,
Адже так в розлуці вірність
Бережуть жінки й мужчини.
(Виходить)
Росаура наближається
Росаура
(убік)
Боячись, що він помітить,
Мало я почула нині.
Естрелья
Ти, Астреє[16]?
Росаура
Я, сеньйоро.
Естрелья
Знай, на тебе вся надія;
Добре, що зі мною ти,
І довірю лиш тобі я
Тайну.
Росаура
Ти шануєш ту,
Що тобі покірна й долі.
Естрелья
Мало ще тебе, Астреє,
Знаю, та моєї волі
Ти ключі уже тримаєш;
І тому, чого ж лукавить,
Звірить зважуюсь тобі
Те, що я від себе навіть
Скрила.
Росаура
Я раба твоя.
Естрелья
Треба коротко сказати:
Мій кузен Астольфо (досить,
Щоб кузена тут назвати,
Бо є речі, про які
Тільки подумки говорять),
Має взяти шлюб зі мною,
Якщо доля благоволить
В цьому нам, аби у щасті
Всіх нещасть позбутись лютих.
Я смутилась в перший день,
В нього вбачивши на грудях
Образок якоїсь дами;
Я йому сказала ґречно
Принести портрет; пішов,
З ним вернеться доконечно;
Та мені незручно вельми
Його взяти після всього.
Тут лишись і, як він прийде,
Забери портрет у нього.
Я тобі сказала все;
Ти красива й зухвала:
Що таке любов — ти знаєш.
(Виходить)
Сцена тринадцята
Росаура
Краще б я цього не знала!
Зглянься, небо! Хто зумів би
Бути смілим та обачним
І собі знайшов би раду
В цім становищі двозначнім?
А чи є ще хтось на світі,
Кого б небо неласкаве
Звідусіль нещастям било
І карало до неслави?
Що в такій робити скруті,
Де нема, здається, й ради,
Щоб знайти собі полегкість
І якусь утіху мати?
З першого нещастя й разу
Не було, щоб за гіркотним
Не тяглось нещастя інше;
Йдуть вони одне за одним,
Передаючи свій спадок.
І, як фенікс[17], в круговерті
Одне з одного виходять,
Беручи життя від смерті,
І їх попіл у гробниці
Завше тліє й теплий завше.
Це великі боягузи, —
Спостеріг мудрець, сказавши,
Що біда сама не ходить;
Я кажу: хоробрі, доле,
Бо всякчас вперед ступають,
Не звертаючи ніколи.
Той, хто їх з собою носить,
Хай будь-що вчинити рішить,
Але може не боятись,
Що вони його полишать.
Я це знаю: стільки в мене
Їх було, що й не злічити,
Не живу без них ніколи,
Через них, о білий світе,
Злісним фатумом підтята,
Падаю в обійми смерті.
Що в цім випадку робити?
Де знайти слова відверті?
Я скажу, хто я, Клотальдо,
Що за мене встав, о Боже,
І мою боронить честь, —
Він образитися може,
Бо велів мені мовчати,
Ждати слушної години.
Чи Астольфо не скажу,
Хто я, й він мене зустріне, —
Як від нього я втаюся?
Бо якщо збрехать зуміє
Погляд, голос а чи мова, —
Їм обман душа відкриє.
Що зроблю? Чому ж я буду
Знов гадать, якщо відомо,
Скільки б я не побивалась,
Все обдумавши свідомо,
Коли прийде небезпека,
Все вчиню, що горе схоче.
Править муками своїми
З нас ніхто не має мочі.
А якщо я рішенця
Не знаходжу і не знаю,
Що робить мені, хай біль
Вже свого доходить краю,
Хай закінчується мука
І зникає, і не треба
Сумніватись, а поки що
Поможи мені, о небо!
Сцена чотирнадцята
Входить Астольфо, несучи портрет.
вернуться
16
вернуться
17