Солдати
Дай нам ноги.
Кларін
Ні, не можу,
Бо вони мені згодяться,
Та й не гоже, зважить прошу,
Бути принцеві безногим.
2-й солдат
Разом батькові твоєму
Ми сказали, що за принца
Тільки тебе визнаємо,
Не московського.
Кларін
До батька
До мого згубили шану?
Ах, сякі-такі, стривайте.
1-й солдат
Ми з душею, без обману.
Кларін
Якщо так, я вам прощаю.
2-й солдат
Йди й бери свої клейноди.
Слава Сехисмундо!
Всі
Слава!
Кларін
(убік)
Сехисмундо кажуть? Згода!
Сехисмундами йменують
Всіх лжепринців, як я бачу.
Сцена третя
Входить Сехисмундо.
Сехиcмундо
Хто назвав тут Сехисмундо?
Кларін
(убік)
Був я принц, стерплю й невдачу.
1-й солдат
Хто з вас Сехисмундо?
Сехиcмундо
Я.
2-й солдат
(до Кларіна)
Чом ти, блазню безтолковий,
Вдав із себе Сехисмундо?
Кларін
Сехисмундо я? Та що ви!
Ви ж самі мене отут
Сехисмундили, й тому-то
Ваші ця плутня й нахабство,
Хоч і лаєтеся люто.
1-й солдат
Славний принце Сехисмундо
Той, якого всі ми знаєм
По прикметах, хоч на віру
Владарем тебе взиваєм,
Батько твій, король Басильйо,
Боячись своєї долі,
Про яку звістило небо,
Що його ти звалиш долі,
Вирішив тебе позбавить
Трону, щоб права на нього
Перебрав Астольфо, герцог
Із Московії. Для цього
Скликав двір. Але народ
Знає вже, що спадкоємець
Є законний, то й не хоче,
Щоб захожий іноземець
Панував над ним. Ось так,
Не бажаючи кориться
Лютій мачусі-недолі,
Він знайшов тебе в темниці,
Щоб залишив ти цю вежу,
На його зіпершись зброю,
І відняв таки в тирана,
Як належиться герою,
Скіпетр і свою корону.
Тож виходь. У цій пустелі
Військо з`юрмилось численне,
Всі звитяжці та плебеї,
Що несуть тобі свободу;
Чуєш, кличуть, ждуть на тебе?
Голоси
(за сценою)
Хай живе наш Сехисмундо!
Сехиcмундо
Знову (що ж це там, о небо?)
Хочете, щоб я про владу,
Яку час відніме, марив?
Знову хочете, щоб бачив
Я між тіней і між марев
Пишну велич і розкоші,
Що вітрець розвіє ранній?
Знову хочете, щоб стрів я
Небезпеки та омани,
Які родять і вбивають
Людську владу, злющу й хирну?
Та цього уже не буде!
Ще раз гляньте, я покірний
Своїй долі; я вже знаю,
Що життя — це сон. Ви чули?
Гетьте, тіні! Хоч змертвілим
Ви моїм чуттям вернули
Плоть і голос, та нема
Голосу у вас і плоті.
Я не хочу віддаватись
Ложній величі й пишноті,
Адже це лише привиддя,
Що розвіється здужалим
Першим леготом ранковим,
Як буває із мигдалем,
Що розквітнув на світанку
Несподівано й неждано,
І при першім повіванні
Опадуть, зів’януть рано
Пелюстки його рожеві,
Зблякнувши із днем тривожним.
Я пізнав вас, я вас бачив
І я відаю, це з кожним
Тим, хто спить, таке буває;
Розчарований до краю
Вже не здамся на оману,
Бо життя — це сон, я знаю.
2-й солдат
Коли думаєш, що маним
Ми тебе, здійнявши галас,
Глянь на гори і побачиш,
Скільки там людей зібралось,
Щоб тобі служити.