Життя — це сон

Росаура

Я знаю.

Клотальдо

Чого прагнеш?

Росаура

Смерті.

Клотальдо

Будь
Мудра, це ганьба.

Росаура

Це честь.

Клотальдо

Тут нема відваги.

Росаура

Єсть.

Клотальдо

Це відчай.

Росаура

Це гнів, це лють.

Клотальдо

Чи є засіб, що здолає
Пристрасть цю сліпу?

Росаура

Нема.

Клотальдо

Хто з тобою?

Росаура

Я сама.

Клотальдо

Чи тут вихід є?

Росаура

Немає.

Клотальдо

Зваж, коли якимось чином…

Росаура

Я інакше згину — й край.

(Виходить)

Клотальдо

Якщо йдеш на смерть, стривай,
Дочко, й ми удвох загинем.

(Виходить)

Сцена дев’ята

Поле битви.

Входить Сехисмундо, вдягнутий в звірину шкуру; солдати в бойовому марші; Кларін. Б’ють барабани.

Сехиcмундо

Аби мене в дерзаннях
Побачив Рим доби тріумфів ранніх,
О, як радів би гордий,
Що пощастило взріть йому когорти,
Коли за кличем звіра,
Чия висока в пориваннях віра,
На бій ідуть солдати,
З ним ладні й небосхил завоювати!
Та цей політ ми знизим,
Душе моя; не стане так сюрпризом
Цей успіх, бо страшуся,
Аби не втратить враз, коли проснуся,
Усе раніш набуте,
Нам слід уже збагнути:
Що менше ми жадаєм,
То й менше мучимось, коли втрачаєм.

Звучить кларнет.

Кларін

Глянь, на коні буланім[25]
(Його намалювати прийшла пора нам
В моїм оповіданні),
Видніє карта світу в осіянні,
Адже земля — це тіло,
Вогонь — то серце, що затріпотіло,
Дихання — вітер, море — біла піна,
І весь цей хаос бачу я, людина,
(Бо тілом, піною й душі горінням —
Це моря, вітру і землі створіння).
Той кінь рудої масті,
У яблуках, мов просить він, гривастий,
Щоб в них острога била,
На ньому жінка мила
До тебе поспішає.

Сехиcмундо

Мені її вже світло засліпляє.

Кларін

Росаура! Це ж треба!

(Виходить)

Сехиcмундо

Вона летить до мене, мов із неба.

Сцена десята

Входить Росаура, зі шпагою при боці і з кинджалом.

Росаура

О шляхетний Сехисмундо,
Що на звершення пророчі,
Зустрічаючи свій день,
Вийшов з темних тіней ночі,
Що, як сяюча планета,
Обійнявшись із зорею,
Світло ллєш на трави й ружі,
Славний величчю своєю,
Що над горами й морями
У короні заіскрілій
Ллєш проміння, сиплеш світло,
Пестиш скелі, міниш хвилі;
Так, засяявши над світом,
Ти палаєш, польське сонце,
Щоб якусь нещасну жінку
Захистити (ні, не сон це!)
Бо вона тобі до ніг
В горі падає: дві речі
Необхідні для звитяжця
В цій незмовкній колотнечі,
Аби жінку врятувати,
Хоч задосить і одної.
Ти мене вже видів тричі,
Та й не відав тричі, хто я,
Тричі я тобі з’являлась
В різнім вигляді й одежі.
Вперше ти мене побачив
Вояком у темній вежі,
Де з твоїм життям стражденним
Своє горе я звіряла.
Вдруге милувався мною,
Жінкою, коли сіяла
Твоя велич пишна й грізна,
Як фантазія й сновиддя.
Втретє ось тобі з’являюсь
Я, дволике страховіття