Життя — це сон

У жіночому вбранні
Та вояцькім обладунку.
І, щоб ти зі співчуття
Все зробив для порятунку,
Я повім тобі трагічну
Свою долю, свої вчинки.
Знай, в Московії зродилась
Від шляхетної я жінки,
Моя мати — нещаслива,
Це вже значить, що красива.
Тож її примітив зрадник,
В чому знов немає дива;
Його імені не знаю,
Але втілилась у мене
Його мужність; я шкодую,
Що я хрещена, о нене,
Адже б вірила безумна,
Що він з тих богів, речистий,
Що в своїх метаморфозах[26]
(лебідь, бик і дощ злотистий!)
Полонив коханням Леду,
Як Європу і Данаю[27].
Тут згадавши віроломність,
Свою повість доповняю;
Хочу я тобі сказати
Знов про те, що моя мати,
Хитро зваблена зізнанням
Із любові шлюб узяти,
Як ніхто, біла красива
І, як всі, була нещасна.
Тож, дружиною не ставши,
Так зневірилась прекрасна,
Що і досі тужить, плаче,
Від сльози мовчить гіркої.
Він же був таким тираном,
Як Еней колись у Трої[28],
Що лишив їй тільки шпагу.
Хай тут лезо спочиває,
Оголю його, як повість
Доведу свою до краю.
Так той вузол затягнувся,
Що, зв’язавши, не тримає,
Чи одруження чи злочин, —
Тут різниці вже немає.
Я знайшлась на матір схожа
Не її красою, — де там? —
А нещастям і діянням
Я була її портретом.
Далі вже й казать не варто
Те, що я, невинувата,
Її долю вспадкувала
І бідою лиш багата.
Можу я того назвати,
Хто відняв, немов трофеї,
В мене честь мою і славу,
Рештки гідності моєї.
Це Астольфо… Зло і горе!
Як забилося з відчаю
Моє серце, що лихого
Ворога я називаю.
Цей Астольфо, що на спадок
Заздриться й добра не тямить
(Бо ж, коли любов минула,
Забувають і про пам’ять),
До Полонії з’явився,
Щоб пошлюбити Естрелью
Ту, що смолоскип для мене,
Хоч йменується зорею.
Хто повірить в те, що зірка
Двох закоханих з’єднала,
Як тепер оця Естрелья
Розлучає їх, зухвала?
Я від кривди і зневаги
Стала дикою й сумною,
Стала мертвою до того,
Аж не знала, що зі мною,
Бо змішалось, як у пеклі,
Все в моєму Вавілоні;
І, прикинувшись німою
(Бо єсть біди невгомонні,
Про які чуттями легше
Повідáти, ніж вустами),
Виражала мовчки муки,
Поки щирими словами
Віоланте, моя мати,
Ту в’язницю не розбила,
І не вирвались страждання,
Що я в грудях затаїла.
Я не стрималась, бо легко
Повідати тій людині,
Що сама слабка й знаходить
Співучасника в провині,
Наче це її рятує;
І немає в тому дива,
Бо й поганий приклад часом
Чомусь служить. Жаліслива,
Про мої почувши муки,
Мене втішила своїми:
Той суддя, що сам злочинець,
Вибачає й непростиме!
Живучи сама з бідою,
Мати знала, що свобода
Бездіяльна не лікує,
Як і час, адже скорбота
Ще й моя її гнітила;
Тож дала мені пораду
Йти за ним і хитрим словом
Змусить його за відняту
Честь мою сплатити борг.
І, щоб по лихих пригодах
Легше скритись, я наділа
Чоловічий звичний одяг.
Час настав, я оголяю
Шпагу, що при боці в мене.
Мати, вірячи у знаки,
Що на ній, як щось знаменне,
Зі стіни здійнявши зброю:
“Йди в Полонію, — сказала, —
І подбай, аби цю шпагу,
Що до піхов ти уклала,
Благородні взріли; може,
Хтось із них, якщо удасться,
Захистить тебе й підтрима,
Відвернувши зло й нещастя”.
Я в Полонію з’явилась
Вже не стану говорити
Про відоме, що мене
Кінь примчав несамовитий
До печери, де я в подив
Увела тебе, герою.
Обмину й те, що Клотальдо
Заопікувався мною,
Що просив мені пощади,
Що король явив цю милість
І звелів, дізнавшись, хто я,
Щоб в жіночий стрій оділась
І служила я Естрельї,
Де взялась на їхню згубу
Я звести любов Астольфо
І завадити їх шлюбу.
Обмину і те, що знов ти
Здивувась (ми ж дива хочем!)
І два образи вже сплутав,
Як узрів мене в жіночім.
А згадаю, що Клотальдо
За мету важливу ставив,
Щоб з Естрельєю Астольфо
Шлюб узяв і з нею правив.
Радить він, щоб я зреклася
Домагань своїх навіки.
Я, довідавшись, о мужній
Сехисмундо наш великий,
Що тебе відомста кличе,
Що тобі звеліло небо
Цю тісну розбить темницю,
Де ти був, мов для ганьби,
За чуттями справжнім звіром,
За стражданнями скалою,
Що здійняв ти на вітчизну
І супроти батька зброю, —
Йду, спішу тобі на поміч,
Вбравшись у Діани шати
І на них надівши панцир
Завойовниці Паллади,
Чим з’єднала шовк і крицю,
Що мене вкрашають нині.
Гей, проводирю звитяжний,
Ми з тобою вдвох повинні
Їм весілля розладнати,
Бо потрібно це для мене,
Аби той не одружився,
Хто мій подруг наречений,
А для тебе, — щоб, злучивши
Дві держави в силу строгу,
Не звели вони нінащо
Нашу спільну перемогу.
Я прошу тебе як жінка
Честь мені вернуть законну
І як муж іду боротись,
Щоб ти взяв свою корону.
Я схиляюсь тут як жінка
У сльозах перед тобою
І як муж тобі служити
Йду, надійну взявши зброю.
Та, коли мене як жінку
Нині скривдиш, гордовитий,
То як муж уб’ю тебе,
Адже буду боронити
Честь свою і буду я
У твоїй звитязі й вчинках —
Жінка у моїх образах,
Муж у наших поєдинках.