Клотальдо
Хоч, сеньйоре, доля знає
Всі шляхи й того знаходить,
Кого в заростях шукає
Поміж скель, не слід завчасу
Християнину казати,
Що нема від неї спасу.
Єсть, бо долю мудрий муж
Переможе, й все удасться;
І, якщо ти безборонний
Проти муки і нещастя,
Пошукай, де врятуватись.
Астольфо
Це тобі, сеньйоре, каже
Наш Клотальдо, зрілий муж,
Про твоє спасіння й наше,
Як і я, юнак хоробрий:
На горі в густозелених
Хащах кінь стоїть гарячий,
Швидший од вітрів шалених;
Утікай на ньому; я ж
Вдарити не дам у спину.
Басиліо
Якщо хоче Бог, щоб я
Вмер, чи смерть у цю хвилину
Жде мене, то віч-на-віч
Саме тут її зустріну.
Сцена чотирнадцята
Входять Сехисмундо, Естрелья, Росаура, солдати, почет.
Солдат
На горі в дрімучій хащі
Десь ховається в цю пору
Наш король.
Сехиcмундо
Знайдіть негайно!
Кожну схованку, всю гору,
Весь той ліс якнайпильніше
Обшукайте величезний.
Клотальдо
Утікай, сеньйоре.
Басиліо
Чом же?
Астольфо
Що ти ждеш?
Басиліо
Астольфо, щезни.
Клотальдо
Що ти хочеш?
Басиліо
Я, Клотальдо,
Хочу те зробить, що маю.
(До Сехисмундо, стаючи на коліна)
Принце, ти шукав мене?
Я до ніг тобі впадаю:
Білим килимом хай буде
Сивина моя для тебе;
Стань на неї і корону
Для ще більшої ганеби
Розтрощи мені; глумися
З величі моєї й сану,
Мсти, як бранцеві своєму;
І за зрадницьку оману
Доля здійснить правий присуд,
Небо сповнить своє слово.
Сехиcмундо
Двір Полонії преславний,
Той, що править так чудово,
Свідком будь, уважно слухай,
Що твій принц тут скаже далі.
Те, що визначило небо
І на голубій скрижалі
Бог перстом своїм накреслив
В тайних знаках незгладимих
На стількох листах блакитних
Літерами золотими, —
Зроду-віку не обманить;
А обманить той, хто хоче
Осягнути задля злого
Те провíщення пророче.
Батько мій, аби жорстокість
Відхилить мою невинну,
Обернув мене на звіра,
На страхíтливу людину.
Та якби велінням долі
(За своїм єством звитяжний,
За походженням шляхетний
І за вдачею відважний)
Я зродився тихомирним
І покірливим, то й цьóго
Вистачило б виховання,
Цього трибу життєвóго,
Щоб жорстокі взяв я звички.
“Добрий” спосіб їх змінити!
Тож якби комусь сказали:
“Звір отой несамовитий
Вб’є тебе”, — чи добрий засіб
Віднайшов би розумаха,
Звіра сплячого збудивши?
Чи сказали б ще: “Ця шпага,
Що на поясі твоєму,
Вб’є тебе”, — було б даремно,
Щоб загин свій відвернути,
Оголить її і ревно
До грудей собі приставить.
Чи сказали б: “Ця затока
Тобі стане за гробницю,
Світлосяйна і глибока”,
Зле було б віддатись морю
В час, коли здіймає в реві
Гори-хвилі сніжно-білі,
Буйні гриви кришталеві.
Все це трапилось із батьком,
Як із тим, хто звіра будить,
Щоб загрозу відвернути;
Як і з тим, хто лячно крутить
Голу шпагу; як із тим же,
Хто зманивсь буремним виром.
А якби (прошу уваги!)
Був мій гнів заснулим звіром,
Ярість — шпагою у піхвах,
Злоба — стихлою грозою,
Чи тоді б здолав я долю
Злою кривдою і мстою,
Вкрай її роздратувавши?
Отже, хто змогти бажає
Свою долю, той розумним
І терплячим бути має.
Поки зло лише надходить,
Не вчинило ще страшного,
Той, хто лихо передбачив,
Діє мудро і від нього
Може вберегтись, одначе,
Як уже почнеться люте,
То нема такої сили,
Щоб нещастя відвернути.
Хай усім за приклад буде
Виняткова ця подія,
Це захоплення, цей жах,
Ці дива; й скажу тоді я,
Що мені незвично бачить
Після кривди (це не скарга!)
Біля ніг у мене батька
І смиренного монарха.
То було веління неба:
Він хотів його здолати,
Та не зміг. Чи можу я,
Не такий, як він, багатий
На знання, роки і досвід,
Це зробити?