Друзі згадують, що Красівський реалістично дивився в майбутнє і не поділяв «демократичної» ейфорії від проголошення державної незалежності. «Я хочу підкреслити ще раз і ще раз, що ми голодному в зубах, і він нас з тих зубів не випустить... Україна для Росії — це не рука чи нога — це серце». Він виразно усвідомлював, що між проголошенням волі і її виборенням — велика різниця. Знав, що боротьба за справжню, а не декларативну незалежність ще буде тривати. І вона справді триває, але, на превеликий жаль, уже без нього.
...Велика трагедія нашої нації полягає в тому, що вона не карає зрадників, толерує ворогів, не шанує своїх Героїв, не прислухається до своїх Пророків.
Зеновій Красівський не був подібним до багатьох сучасних політиків «національного табору». Напевне, романтик-ідеаліст Красівський був «поганим політиком». Він не вмів «грати», «комбінувати», не намагався «сподобатися електорату». Не терпів біля себе сірості, ницості, холуйства, підлості та інтриганства. Не прощав зради. Не сипав порожніми словами, гаслами чи фразами. Говорив, як думав. І жив так, як учив жити інших. Ідея та Чин, слово і діло у нього були єдиними, цілісними. Коли його слухаєш чи читаєш — не треба «відділяти зерно від полови» — «полови» немає.
Правда, яку говорив і якою жив Красівський, часто була важкою, гіркою, гострою, колючою. Власне тому багатьом не подобалася, адже коли дисиденти захопилися виборами до «совєтів», він твердив, що свободу не можна «вишахрувати» чи «вимолити», «видурити» чи «вижебрати», але лише вибороти. «Не буде ефективною ні боротьба партій, ні боротьба депутатів у Верховній Раді, — не будемо мати нічого, якщо не усвідомимо, що ми повинні бути силою, що ворог з тою силою повинен рахуватися.» Коли «демократи», йдучи «в ногу з часом», говорили, що ворог — «комуністична номенклатура та імперський центр», Красівський заявляв прямо: «Наш ворог — то є ворог історичний — Росія! Червона, біла, зелена, — яка хочете...». Коли «демократи» змагалися за «оновлений Союз», Красівський відверто і конкретно стверджував: «Наша мета — Українська Самостійна Соборна Держава!» Коли «демократи» публічно відмежовувалися від націоналізму, від боротьби ОУН-УПА, Красівський писав: «Я завжди і по сьогодні був гордий з того, що я український націоналіст!». Певно тому офіційних «шанувальників» за життя у нього було набагато менше, ніж після смерті.
Один із учнів Зеновія Красівського якось сказав мені: «Якби Він сьогодні жив, все було б інакше, все було б не так». Справді, мабуть, не було б такої тотальної спекуляції на крові і славі полеглих героїв, не було б стільки псевдонаціоналістичної демагогії і фразерства, не було б огульної профанації і дискредитації Великої Ідеї.
«...сувора логіка нонконформізму і неприйняття напівправди — це урок Красівського, і цей урок варто частіше повторювати» (Євген Сверстюк).
З відстані часу багато хто зрозумів, кого не стало серед нас. А багато хто так і не зрозумів.
Нехай же ніколи не дає нашому сумлінню заснути пам'ять про Зеновія Красівського, Лицаря Ідеї, який є символом чесності перед собою і своїм народом.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
«І хтось знову вийде на обрій — і цього разу справжній!»
Зеновій Красівський
--— КІНЕЦЬ ---