З початком Другої світової війни та розпадом Польської держави Дмитро перебирається до Кракова, який на той час став осередком політичної еміграції українців з теренів, окупованих більшовиками. Оскільки німці не дозволяли жодної політичної діяльності, тут було створено підпільну мережу ОУН, яку очолив Дмитро Мирон. На початку 1940 року він таємно переходить кордон і повертається до Львова. Становище Організації було важким, оскільки органам НКВД вдалося заарештувати майже все керівництво КЕ ОУН. Треба було відновити мережу заново, виробити нову тактику боротьби та нові засади конспірації. Агенти НКВД довідалися про прибуття Дмитра Мирона, однак заарештувати його не вдалося.
У грудні 1940 року Дмитро повертається до Кракова, де займається підготовкою матеріалів до Великого Збору революційної ОУН. Із наближенням німецько-радянської війни в українців знову з'явилася надія на відновлення Української Державності. На Заході розпочинається формування українських військових частин. Дмитро Мирон виїздить до Відня, де розташувався курінь «Роланд», для проведення політичного вишколу вояків.
З початком бойових дій він отримує наказ Проводу повернутися до Львова. 30 червня 1941року революційна ОУН під керівництвом Степана Бандери скликає у Львові Народні збори, на яких проголошує відновлення Української Держави та створює уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Постало нове нагальне завдання — явочним шляхом перебрати адміністративну владу на місцях. Однак німецька влада вороже поставилася до спроб відновити українську державність, розпочалися арешти та страти націоналістів.
15 липня 1941 року Дмитро Мирон прибув до Львова, де отримав наказ очолити особливу групу, метою якої було проголошення Акту про відновлення Української Державностів Києві. Уже поблизу Києва, в містечку Васильків, німцям вдалося заарештувати частину похідної групи, серед затриманих були Василь Кук, Тарас Онишкевич і Дмитро Мирон — «Орлик». Заарештованих відвезли до Луцька, звідкіля їм з товаришами вдалося втекти.
Після масових арештів, проведених гестапо, революційна ОУН перейшла в глибоке підпілля та розпочала масову збройну боротьбу проти ворога. У вересні 1941 року Дмитро Мирон бере активну участь в роботі І Конференції ОУН, що відбулася неподалік Львова. 27 вересня він одружився, а 29 вересня знову вирушив до Києва.
Навесні 1942 року Дмитро Мирон останній раз повернувся додому, щоб скласти звіт Проводові ОУН, а у квітні взяв участь у ІІ Конференції ОУН, що проходила на Бережанщині.
25 липня 1942 року у центрі Києва кулі гестапівських агентів обірвали життя полум'яного борця і теоретика українського націоналізму Дмитра Мирона. Помста не забарилася — за деякий час боївка ОУН під керівництвом Василя Сидора «Шелеста» знищила убивць «Орлика», виконавши заповідь Декалогу — «Пімстиш смерть Великих Лицарів».
«У своєму житті не знав ніколи і не любив хвилини безділля й спокою, вигоди, куріння чи інших слабостей. Ніхто не чув ніколи від нього ні одного слова жалю, нарікання, зневіри чи сумніву. Ніхто не бачив у його очах страху тоді, коли певна смерть чекала всіх. У нього був лише якийсь дивний, твердий усміх, неначе короткий полиск сталі й негайне тверде рішення», — згадували про Дмитра побратими.
Дмитро Мирон жив і боровся так, як учив жити й боротися інших, залишив нам Великий Заповіт Ідеї і Чину. Свята кров Дмитра Мирона, що пролилася на вулиці Києва, зродила нових месників-борців, які продовжили і продовжують боротьбу за Велику Україну. «Доля України вирішується в наших душах і серцях». Пам'ятаймо про це.
СИМВОЛ НАЦІЇ
Це люди — на сталь перекуті в огні
Це люди — як брили камінні.
Такими словами влучно охарактеризував Олег Ольжич покоління націоналістів-революціонерів, Провідником яких був Степан Бандера. Це ім'я стало символом і прапором національно-визвольної боротьби українців та інших, поневолених Москвою, народів.
1 січня 1909 року в селі Старий Угринів на Івано-Франківщині в багатодітній родині священика Андрія Бандери з'явився на світ той, чиїм ім'ям назвали ціле покоління звитяжців, весь український народ.
Навчався Степан Бандера у Стрийській гімназії, потім у Львівській політехніці і ще юнаком став на шлях боротьби за права народу, за волю України.
Був активістом Союзу Української Націоналістичної Молоді і Української Військової Організації, а зі створенням Організації Українських Націоналістів у 1929р. — одним із перших її членів в Україні. На початку 1933 року двадцятичотирьохрічний Степан Бандера став Крайовим Провідником ОУН.
За активну боротьбу проти польських поневолювачів окупанти засудили Степана Бандеру на кару смерті, замінену довічним ув'язненням, з якої він вийшов з розвалом Польщі у 1939 році і зразу ж включився в революційну боротьбу. У квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН був обраний Головою Проводу революційної ОУН.
З його ініціативи 30 червня 1941 року ОУН, як організатор і авангард визвольної боротьби українського народу явочним шляхом проголосила відновлення незалежної Української Держави, сформувала Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Це не входило в плани хижої гітлерівської Німеччини, і проти українських патріотів був розв'язаний масовий лютий терор, на який ОУН відповіла створенням Української Повстанської Армії.
Від рук нацистів загинули тисячі членів ОУН та УПА по всій Україні. Степан Бандера, Ярослав Стецько та інші чільні діячі ОУН були ув'язнені в концтаборі смерті Заксенгавзен, звідки зуміли вирватись лише в кінці 1944 року. Родина Степана Бандери розділила участь інших патріотів: у концтаборі Освєнцім загинули два рідні брати Бандери — Василь і Олександр, брат Богдан був розстріляний гітлерівцями як член похідної групи ОУН, батько закатований в застінках НКВД, сестри відбули багаторічні терміни в концтаборах Совєцького Союзу.
Бандера був організаційним і ідейним Провідником національно-визвольної боротьби українців проти гітлерівських, московських і польських окупантів у часи війни і після неї. Слово «бандерівець» стало окресленням і символом незламного борця за волю України проти загарбників-поневолювачів, пострахом для всіх ворогів нації.
Як визначний ідеолог і теоретик української національної революції, він залишив нам багату творчу спадщину, яка має велике значення для здобуття і розбудови Української Держави, де господарем буде український народ.
«Степан Бандера ніколи не втікав від рішення, а прийнявши його, не відхекувався, ані не складав відповідальності на інших, якщо воно не мало такого висліду, як було у плані. Він мужньо брав відповідальність на себе за кожне рішення. Він був повноцінною провідницькою особистістю. Все однобічне було йому чуже, як у його охоплюючій різні ланки життя й боротьби визвольній концепції, в революційній стратегії, так і в його ідеологічно-програмових засадах і проекціях», — наголошував Ярослав Стецько.
І хоча 15 жовтня 1959 року підла рука посланця червоної Москви Богдана Сташинського перервала життя Провідника, тисячі членів ОУН продовжили справу боротьби за державність. Саме тому у 1991 році незалежність України була здобута без крові, за неї заплатили життям сотні тисяч кращих синів і дочок української нації, за неї поклав своє життя Степан Бандера.
Блискучий життєвий чин Провідника ОУН і його ґрунтовна ідейно-теоретична спадщина є неперевершеним зразком для українців, прикладом і настановою, як слід жити і боротися за національний ідеал. Саме тому всі українські патріоти шанують ім'я Бандери, саме тому ця героїчна постать відома в усьому світі.
На моє глибоке переконання, якби наші політики частіше зверталися до творчого спадку Провідника, можна було б уникнути багатьох помилок і хибних кроків, котрі призвели до того незавидного стану, в якому нині перебуває наша Україна взагалі і національно-державницькі сили зокрема. І це не випадково, адже серед багатьох інших теоретиків націоналізму Степана Бандеру вирізняє те, що він був одночасно практиком, довгий час очолюючи революційну ОУН, перебуваючи на вістрі боротьби проти поневолювачів українського народу.