Під прапором Бандери легендарна УПА дала світові безприкладні зразки героїзму, жертовності і звитяги.
Під його проводом ОУН стала авангардом і рушійною силою української національної революції, суть якої полягає, за словами Бандери, у «докорінній зміні, яка охоплює зміст і структуру державно-політичного, суспільно-державного й економічного життя... Нові ідеї, нові сили, нові системи піднімають боротьбу проти ідей, сил і систем, пануючих у дотеперішньому укладі, щоб їх усунути, прибрати кермо життям і розвитком свого народу та дати йому нові напрями, нові форми».
Сьогодні ж маємо лише часткову зміну «декорацій» та регулярну зміну «масок» при абсолютному збереженні змісту і персонажів «вистави», в якій народу відведена в кращому випадку роль «статиста», замість докорінної і рішучої зміни ситуації шляхом боротьби і, як результат, заміна прогнилого старого перспективним і життєстверджуючим новим. Здобути тривалу і омріяну перемогу можна лише внаслідок безкомпромісової боротьби, а не хитрувань, інтриг, крутійств, політичних спекуляцій, поступок, невизначеності, ідеологічного пристосуванства та партійної мімікрії.
Бандера знав, що «Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою». В боротьбі за свободу слід розраховувати лише на власні сили, мобілізовуючи і організовуючи їх.
Наша біда полягає в тому, що ми не вчимося на уроках минулого, трагедія українців, що в середині століття ми мали Бандеру, але не мали держави, а в кінці століття маємо державу, але не маємо Бандери.
Вивчаймо його заповіт, довершімо його боротьбу
ВІРНИЙ СИН УКРАЇНИ
Все, що мав у житті,
Він віддав для одної ідеї.
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Іван Франко
Так уже сталося, що всі роки незалежного життя від 1991 р. Україна «шукає свій шлях». Про це щодня чуємо з вуст найвищих можновладців, читаємо в найтиражніших газетах. Ця теза переслідує пересічного громадянина всюди. За таких умов ми повсякчас змушені аналізувати прорахунки держави на цьому шляху та прогнозувати її подальші кроки. І лише деякі наважуються поставити хоча б собі питання: шлях куди ми шукаємо, і навіщо? Адже насправді шлях державного буття українській нації вже вказано, вказано тими ідеологами і практиками національного руху, для яких саме поняття «українська нація» стало святим. Тож чи не кращим було б спрямовувати свої сили й енергію на подальше розпрацювання їхніх ідей, втілення їх в життя, а не беззмістовні пошуки чергового шляху в нікуди, яких так багато знала українська історія?
У вислідах існуючого стану речей як ніколи актуальними сприймаються думки провідних подвижників національної справи, тих, чий авторитет залишається для нас і сьогодні дороговказом на шляху до державного відродження та утвердження. Однією з таких знакових постатей в нашій історії був і залишається провідник Організації Українських Націоналістів Ярослав Стецько, який присвятив своє життя боротьбі за побудову справді суверенної та соборної України та її ствердженню на світовій арені.
Ярослав Стецько народився 19 січня 1912 р. в Тернополі в сім'ї отця Семена і Теодозії з Чубатих. Обдарований непересічними здібностями, він з відзнакою закінчив гімназію в Тернополі й студіював у 1929-34 рр. право й філософію у Краківському та Львівському університетах.
Ще юнаком Ярослав включився в національно-визвольну боротьбу, ставши членом нелегальної організації «Українська націоналістична молодь» і відтак підпільних Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів. З 1932 р. Ярослав Стецько вже був членом Крайової Eкзекутиви ОУН, ідеологічним референтом і редактором підпільних націоналістичних видань.
За революційну діяльність зазнав репресій з боку польських окупантів, які в 1934 р. засудили його до 5 років ув'язнення. Звільнений у 1937 р. за загальною амністією. У січні 1938 р. засновник УВО та ОУН полковник Євген Коновалець доручив Я. Стецькові підготувати черговий Збір ОУН і у 1939 р. він бере участь у Римському конгресі ОУН.
У лютому 1940 р. Ярослав Стецько був співініціатором створення Революційного Проводу ОУН, а на II Великому зборі ОУН у квітні того ж року в Кракові його обрано заступником Провідника ОУН Степана Бандери.
З вибухом німецько-російської війни Ярослав Стецько, пробившись із групою однодумців одразу за фронтовою лінією до Львова, скликає Національні збори, які 30 червня 1941 р. проголосили Акт відновлення Української Держави й обрали Ярослава Стецька прем'єром Українського Державного Правління. За відмову на ультимативну вимогу Гітлера відкликати Акт відновлення Української Держави Стецька заарештували і запроторили до концтабору Заксенхаузен, де він до вересня 1944 р. перебував у бункері смерті. Після звільнення, утікши з-під нагляду гестапо, Ярослав Стецько в дорозі до американської окупаційної зони був тяжко поранений.
У 1945 р. крайова конференція ОУН обирає Я. Стецька членом бюра Проводу ОУН, до якого належали ще Степан Бандера й генерал Роман Шухевич. У 1946 р. Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький Блок Народів (АБН), Президентом якого був до кінця свого життя. Після війни він розгорнув широку діяльність на всесвітній антикомуністичній арені. Найпомітнішими успіхами у міжнародній службі Ярослава Стецька справі визволення України є, між іншим, підписання домовлення з Китайською антикомуністичною лігою на Формозі про співпрацю і створення в Тайпеї місії АБН (1957-60 рр.) і згодом — до 1971 р. — представництва АБН, активна участь у підготовці й заснуванні в 1970 р. в Токіо «Світової антикомуністичної ліги», в якій Я. Стецько був постійним членом екзекутиви; з ініціативи Ярослава Стецька постала також Європейська рада свободи, яка обрала його довічним членом почесної президії ЄРС. У 1968 році Ярослава Стецька обрано головою Проводу революційної ОУН, яку очолював до кінця свого життя.
Ярослав Стецько залишив нам велику ідейно-теоретичну спадщину, котра і сьогодні залишається актуальною. Основні його твори опубліковані в двотомнику «Українська визвольна концепція», також є надзвичайно цінна його праця «30 червня 1941 року».
Не можна не погодитися з думкою відомого письменника і громадського діяча Сергія Плачинди, котрий писав: «Не може не вражати глибина аналізу явищ, подій та історичної долі українства, синтетичність думок, я б сказав — узагальнюючий геній Ярослава Стецька, а головне — підпорядкованість усіх своїх діянь і суджень, роздумів і теоретичних осягнень одній ідеї — ідеї побудови Української Соборної Самостійної Незалежної Держави. Цій ідеї Ярослав Стецько віддав усе своє подвижницьке життя непохитного борця-націоналіста, мужньої людини, великого українця. А однією з найбільших заслуг Ярослава Стецька перед українським народом, українською історією є його проект націоналістичної, державницької і політичної доктрини побудови Української Держави. Це те вчення — суто Стецькове вчення! — яке годилося б узяти як дороговказ чи керівництво до дії Президентові України і урядові з перших днів незалежності. І якщо цього не зроблено, то це лише на шкоду Україні».
Серед основних постулатів націоналістичного вчення Ярослава Стецька варто відзначити:
1. Найвищою цінністю для українського націоналіста є ідея нації, інтерес нації. Безкомпромісна боротьба та жертовна праця задля добра і величі рідного народу є обов'язком кожного українця.
2. Передумовою збереження і розвитку всіх духовних і фізичних сил української нації, запорукою миру та стабільності в регіоні є Українська Самостійна Соборна Держава, а принципом міжнародного співжиття — принцип національних держав на своїх етнічних теренах.
3. Пробудити націю, консолідувати і мобілізувати її мусить національна еліта, тобто найкращі з усіх соціальних прошарків народу.