Дон Кіхот дуже любив полювання, під час якого люди навчаються військової вправності та військових хитрощів, і в гонитві за зайцями та куріпками він обійшов та оббігав усі околиці свого села, завжди сам-один під гладеньким і синім склепінням свого ламанчського неба.
Він був убогий і не мав чого робити. Він не мав чого робити більшу частину року. А немає у світі нічого цікавішого, аніж убогість у бездіяльності. Убогість спонукала його любити життя, захищаючи від будь-якого пересичення й годуючи надіями, а бездіяльність, певно, спонукала думати про життя нескінченне, про життя, сповнене тривог. Скільки разів, либонь, мріялося йому під час вранішніх виправ на полювання, як його ім’я полетить над цими безкраїми рівнинами і кружлятиме навколо всіх людських осель, і дзвенітиме над обширами землі та неозорістю віків! Амбітні мрії наповнювали палким хвилюванням його бездіяльну вбогість, а що вона не знала радощів реального життя, то втішала себе примарними надіями на нескінченну радість безсмертя.
У ті сорок із лишком років свого нікому не відомого життя, бо вік нашого ідальґо наближався до півсотні років, коли він учинив діяння, які зробили його ім’я безсмертним, у ті сорок із лишком років, щó він робив, окрім полювання та порядкування у своєму маєтку? Якими спогляданнями годувалася його душа протягом тривалих годин його повільного життя? Бо він був натурою споглядальною, адже тільки натури, схильні до споглядання, спроможні підготувати себе до таких діянь, до яких готував себе він.
Зверніть увагу на те, що він вийшов у світ і розпочав свою спасенну діяльність лише тоді, коли його вік наблизився до п’ятдесяти років, тобто коли він увійшов у період досконалої зрілості життя. Тобто його божевілля не розквітло доти, доки його здоровий глузд і його доброта остаточно не визріли. Це не був хлопчак, який по-дурному й наосліп вибігає на мало знайому йому дорогу, а розумний і розважливий чоловік, що обирає божевілля, перебуваючи у стані цілковитої зрілості свого духу.
Бездіяльність і нещасливе кохання, про яке я говоритиму пізніше, надихнули його на читання рицарських романів, якому він віддався «з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання. І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити», бо не хлібом єдиним живе людина. І втішав своє серце подвигами та героїчними діяннями тих доблесних рицарів, які, відмовившись від тлінного скороминущого життя, присвятили себе пошукам слави, яка живе вічно. Прагнення до слави стало тією головною пружиною, що штовхнула його на ту дорогу, яку він для себе обрав.
«І з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох — і зсунувся бідаха з глузду». У тому, що стосується висихання мозку, дон Уарте, про якого я вже згадував, розповідає нам у першому розділі свого трактату, що для розуміння потрібно, «аби мозок був сухий і складався з витончених і делікатних частин», а щодо втрати глузду, то він нагадує нам про те, що Демокріта з Абдер[24] вважали божевільним, коли на старості років той утратив гостроту уяви, внаслідок чого став робити та говорити такі дивні речі, що все місто Абдери стало дивитися на нього як на божевільного. Та коли Гіппократ[25] прийшов, аби оглянути Демокріта й призначити йому лікування, то дійшов висновку, що перед ним «наймудріший з усіх людей, яких будь-коли доводилося бачити», а безумцями та божевільними є ті, хто послав його лікувати. Але Демокрітові тоді пощастило, додає дон Уарте, бо коли він розмовляв із Гіппократом, то «протягом того короткого часу вони обговорювали теми, що належали до сфери раціонального мислення, а не лежали в царині уяви, яка в нього й справді була ушкоджена». Приблизно те саме відбувалося й у житті Дон Кіхота, бо коли люди чули, як він розмовляє про речі раціонального плану, всі вважали його чоловіком дуже розважливим і цілком розумним, та коли розмова переходила у сферу уяви, що була в нього ушкоджена, то всі захоплювалися його божевіллям, яке й справді було гідне захвату.