Жахлива це річ — насмішка! Кажуть, сеньйоре мій Дон Кіхоте, твою історію написано для того, щоби посміятися з тебе і в такий спосіб вилікувати нас від божевілля героїзму, і додають, що насмішник досяг своєї мети. Твоє ім’я стало для багатьох символом насмішки і слугує ніби заклинанням для приниження героїзму та величі. Та ми ніколи не відновимо свій стародавній дух, допоки не перетворимо насмішку на правду й не поставимося до Дон Кіхота з усією серйозністю й вірою в його героїзм.
Багато людей сміються, коли читають твою історію, шляхетний божевільцю, і тому-то вони й неспроможні скористатися своїм духовним розумом, бо не усвідомлюють, що вона спонукає нас плакати, а не сміятися. Можна тільки пожаліти тих, котрі не плачуть, коли читають твою історію, премудрий ідальґо, не плачуть слізьми серця, а не слізьми очей!
У романі іронії та насмішки сконденсувався плід нашого героїзму; у романі іронії та насмішки увічнено короткочасну велич нашої Іспанії; у романі іронії та насмішки узагальнено й підсумовано нашу іспанську філософію, єдину нашу по-справжньому глибоку філософію; у романі іронії та насмішки душа нашого народу, втілена в людині, проникла в найглибші глибини таємниці життя. І цей роман іронії та насмішки є найсумнішою історією з тих, які будь-коли були написані; найсумнішою, але також найбільше втішною для всіх, хто вміє знайти у сльозах сміху визволення від жалюгідного здорового глузду, на який нас прирікає рабська сутність нинішнього життя.
Я не знаю, чи до цього може бути якоюсь мірою причетний цей роман, якщо його погано зрозуміти і ще гірше відчути, але не випадає сумніватися в тому, що над нашою бідолашною батьківщиною нависає задушлива атмосфера гнітючої серйозності. Хоч би куди ми кинули оком, повсюди бачимо серйозних людей, понад усяку міру серйозних, аж до ідіотизму. Вони навчають дітей з усією серйозністю, проповідують з усією серйозністю, сперечаються з усією серйозністю, розважаються і сміються з усією серйозністю, порушують своє слово з усією серйозністю і навіть те, що вони називають фамільярністю та легковажністю, це найсерйозніша фамільярність та найсерйозніша легковажність із тих, які нам відомі. Навіть коли вони перебувають наодинці з собою, вони неспроможні підстрибнути або буцнути щось ногою без будь-якої видимої причини, і тому може здатися, що в історії Дон Кіхота було вичерпано всі запаси героїзму, який можна знайти в Іспанії, і що неможливо знайти сьогодні у світі народ, більше неспроможний, ніж іспанський, зрозуміти й відчути гумор. Тут вважають жартами казна-що і сміються з найбанальніших дурниць, тутешній гумор позначений очевидним впливом чернецького розуму; тут можна зустріти ослів у людській подобі, для яких вуха, схожі на ослячі, — тема для найдотепніших, на їхню думку, жартів. Відколи ти, Дон Кіхоте, покинув цей тлінний світ, у нас стали сміятися навіть із примітивних банальних жартів такого собі брата Херундіо де Кампасас[95], а коли й Санчо припинив свою боротьбу на захист своєї віри, до нас прибув італієць Бертольдо[96], і він бертолізує наш народ. Важко повірити, що народ, посеред якого Дон Кіхот здійснював свої героїчні подвиги, міг сміятися з надто закручених дотепів могильно-скорботного Кеведо[97], чоловіка серйозного і суворого, якщо справді таким був, і з надуманих дотепів навколо сутнісної чи радше суто поверхневої, тобто словесної, невихованості персонажів його «Великого скнари».
Розділ LVII
Дон Кіхотові обридла бездіяльність у домі дуків, і, мабуть, десь у глибині душі йому було дуже боляче терпіти всі ті глузування, хоч його історик нічого нам про це не каже, й він постановив рушати в дальшу дорогу. І ми не маємо жодних підстав сумніватися в тому, що він просто не міг не помітити всіх цих глузувань і вони не могли не завдавати йому великої прикрості, бо хоч його божевілля і сприймало їх цілком серйозно, й вони спонукали його на героїчні вчинки, але здоровий глузд не переставав працювати десь у глибинах його єства, хоч він, можливо, цього й не помічав.
«Отож попрохав він якось у дука з дукинею, щоб вони дозволили йому вже од'їхати. Панство уволили його волю, хоть і тяжко їм було, казали, з ним розставатися». А Санчо, потай від його пана, дали на дорогу «калитку, а в ній двісті золотих талярів», сумну плату за знущання, яких йому завдали, платню, яка належить блазням і скоморохам. І витримавши востаннє блазенські упадання Альтісідори, Дон Кіхот виїхав із замку, звернувши «на сарагоський шлях».
95
Брат Херундіо де Кампасас (Fray Gerundio de Campazas) — вигаданий персонаж роману «Історія славетного проповідника брата Херундіо де Кампасаса на прізвисько Тупиця» (Historia del famoso predicador fray Gerundio de Campazas, alias Zotes, 1758, 1768). Автором твору є єзуїт Хосе Франсіско де Ісла-і-Рохо (José Francisco de Isla de la Torre y Rojo, 1703–1781). Роман є пародією на красномовство кліриків і розповідає про церковну кар’єру одного духовно обмеженого хвалька.
96
Блазень, персонаж комічних віршів італійського поета Джуліо Чезаре Кроче (Giulio Cesare Croce, 1550–1609).
97
Франсіско де Кеведо-і-Вільєґас (Franciso de Quevedo у Villegas, 1580–1645) — іспанський поет і письменник доби бароко. Кеведо був представником консептизму, різновиду «темного стилю», ознакою якого є гра зі значеннями слів, завдяки чому розкриваються несподівані взаємозв’язки речей і явищ.