Читач, безперечно, зверне увагу на те, що я пишу ці рядки під тиском глибокої зневіри. І так воно справді є. Уже ніч, я виступав цього вечора перед публікою, і досі сумним відлунням звучать у моїх вухах оплески. І я чую також докори й кажу собі: вони мають слушність! Вони мають слушність: сьогодні святковий день; вони мають слушність: я перетворююся на коміка, на скомороха, на професіонала слова. І навіть моя щирість, моя щирість, якою я так пишався, перетворилася на один із прийомів риторики. Чи не було б ліпше, якби я заховався на певний час у себе вдома й мовчки чогось очікував. Але чи це можливо? Чи витримав би я до завтра? Чи не було б це боягузливим дезертирством? Чи не зроблю я прикрість тим людям, кому мої слова до вподоби, хоч через них я впадаю в зневіру й розпач? Той голос, який мені каже: «Замовкни, блазню!» — це голос ангела Божого чи голос диявола-спокусника? О, Господи, Ти знаєш, що тобі я віддаю й оплески, і слова осуду. Ти знаєш, що я не знаю, ні де, ні куди Ти мене ведеш. Ти знаєш, що хоч і є люди, які мене осуджують, сам себе я осуджую більше, аніж вони. Ти, Господи, знаєш правду. Ти — єдиний. Зроби мене кращим і підсиль мою спроможність тверезо мислити, і тоді я побачу, чи зможу я вийти на кращу дорогу, аніж та, по якій я досі йшов!
«Я й досі не знаю, чого добудусь силою своїх трудів», — скажу я разом із Дон Кіхотом. І Дон Кіхотові довелося сказати це в одну з тих хвилин, коли душа здригається від вітру, що його здіймає своїми крильми ангел таємниці. У хвилину розчарування й смутку. Бо так буває, що невідомо як і звідки на нас налітає тоді, коли ми найменше цього сподіваємося, захоплюючи нас раптово й зненацька, відчуття нашої смертності. Коли я найглибше занурений у клопіт повсякденних життєвих проблем, коли мене опановує святковий настрій або навколо мене відбувається якась приємна розмова, у мене раптом виникає відчуття, що наді мною пролітає, махаючи чорними крильми, смерть. І навіть не смерть, а щось гірше, відчуття гнітючої туги, тяжкого розпачу. І цей розпач ніби змітає наше поверхневе знання й ґвалтовно занурює нас у сутнісне знання речей.
Одного дня ми втратимо все творіння або творіння втратить нас, бо хіба зникнути одного дня зі світу не означає, що світ залишиться без нас? Чи можеш ти уявити собі, як то воно — не існувати? Спробуй-но; зосередь на цьому всі свої думки й уяви собі себе в такому вигляді, що ти нічого не бачиш, нічого не чуєш, ні до чого не доторкаєшся, нічого не пригадуєш; спробуй-но поставити себе в таке становище, і, думаю, тебе опанує туга, яка приходить тоді, коли ми найменше її чекаємо, і здавить тобі горло душі, крізь яке проходить твій дух. Як ото пересмішник на стовбурі дуба, так одвічна туга дзьобає і дзьобає наше серце, щоб облаштувати в ньому своє гніздо.
Й у стані такої глибокої туги, в такій жахливій тривозі духовної задухи, коли думки вислизають від тебе, ти несподівано злинеш угору в духовному злеті, щоб зібрати їх усі для сутнісного знання. І ти побачиш тоді, що світ — твоє творіння, а не твоя репрезентація, як стверджував великий німець. У результаті цих високих трудів тривоги ти добудешся до істини, яка є не віддзеркаленням усесвіту в людському розумі, а його розташуванням у серці. Тривога духу — це двері до сутнісної істини. Страждай для того, щоби вірити, а вірячи — жити. Проти всіх заперечень «логіки», яка керує видимими стосунками між речами, виступає їхнє ствердження. І хоч твоя голова повідомляє тобі, що одного дня твоя свідомість розчиниться в небутті, твоє серце, розбуджене й освітлене нескінченною тривогою, навчить тебе, що існує світ, який не керується раціональним розумом. Істина — це те, що спонукає нас жити, а не те, що спонукає нас думати.
Коли Дон Кіхот побачив ті образи, він пережив напад туги, раптовий, мов спалах блискавки. Такого з ним ще ніколи не бувало, то було щось надлюдське, неможливе для людей у їхньому буденному існуванні. Але чи маємо ми підстави дивуватися, що він пережив такий занепад духу, адже навіть Христос, пригнічений невимовним смутком в оливковому гаю, звернувся до Отця з проханням, аби його оминула ця гірка чаша? Дон Кіхот на якусь мить засумнівався у Славі, але вона, його кохана, тим часом вже полюбила його, а отже, стала йому матір’ю, бо кожна жінка, яка кохає по-справжньому, стає матір’ю для свого коханого. Чоловік здебільшого не усвідомлює, з якою глибокою ніжністю ставиться до нього жінка, аж доки не почує, як у хвилину глибокого смутку вона розпачливо заволає: «Сину мій!» — і по-материнському розкриє йому обійми. Уся любов жінки, якщо вона справжня й глибока, — це любов материнська; жінка всиновлює того, кого вона любить. У такий спосіб і Дульсінея стає духовною матір’ю, а не лише володаркою дум Дон Кіхота, і навіть якби йому захотілося скинути з себе ці материнські пута, ви побачили б, як вона знову накинула їх на нього, покликавши його ніжним голосом, — так корова, відчувши, що телятко відірвалося від її набряклого вимені й кудись побігло, весело вистрибуючи, кличе його назад, заповнивши лагідним муканням ту відстань, яка розділяє їх. Ви побачили б, як міцно їх об’єднує той зелений простір, на якому вони пасуться.