«Отак гомонячи-розмовляючи, в’їхали вони в ліс, що стояв осторонь дороги, і тут Дон Кіхот заплутався знеобачки в якісь зелені сіті, що були напнуті від дерева до дерева», і незабаром з’ясувалося, що їх тут понапинали вродливі дівчата та браві хлопці, перевдягнені в пастушок і пастухів, що захотіли утворити тут нову пасторальну Аркадію, декламуючи еклоги Ґарсіласо[104] та Камоенса[105]. Вони впізнали Дон Кіхота й запросили його до своїх наметів, і він прийняв запрошення й пообідав у їхньому товаристві. І щоби виявити їм свою подяку й гідно заплатити за частування, він зохотився зробити для них те, що було в його спромозі, а саме — стати посеред битого шляху на Сараґосу і стояти там два дні без перерви, вимагаючи, щоб усі, кого він там зустріне, визнали, «що немає в світі вродливіших і люб’язніших панянок, як оці перебрані тут за пастушок, крім одної тільки незрівнянної Дульсінеї Тобоської», єдиної володарки його дум.
Ви тільки подивіться, як швидко повернувся до свого божевілля наш незрівнянний кабальєро! Саме тоді, коли він поринув у глибокі роздуми про марноту й божевілля своїх зусиль і своїх тяжких трудів, він заплутується в зелених сітях, що затягують його в новий сон божевілля й життя. І знову повертається наш кабальєро у сновидіння свого життя, в його великодушне божевілля, з новими силами виринувши з егоїстичного здорового глузду Алонсо Доброго. І саме тоді, повернувшись до свого благородного божевілля, він пропонує те, що він замислив учинити задля слави та честі людей, що так люб’язно його прийняли. Поринувши в бездонні глибини марноти людських трудів, він виринув звідти з новими силами й набрався нової творчої енергії як кабальєро віри, так само, як Антея, що набував силу, доторкнувшись до своєї Матері-Землі; і повернувся до діяльності, натхненної святим смиренням і такої, що ніколи не обертається, як не повинна була обертатися жінка Лота, обличчям до минулого, а завжди спрямовує себе до майбутнього — єдиного царства ідеалу.
Дон Кіхот виїхав на дорогу, став посеред неї й кинув свій виклик. І тут читач скаже те, що він уже кілька разів говорив про цю дивовижну історію: що спільного має істинність твердження з доблестю того, хто його висловлює й боронить міццю своєї руки? Якщо той, хто висловлює якусь думку, перемагає у збройному двобої, то чи від цього те, що він стверджує, стає більш істинним, аніж те, що стверджує переможений?
Я вже говорив тобі, читачу, що радше мученики створюють віру, аніж віра створює мучеників. А віра створює істину.
як сказав у відомому романсі Родріґо де Вівар,
Я повторюю, що коли в результаті нашої діяльності ми досягаємо своєї мети, то саме наша діяльність створює істину. Тож забудь про логіку. І хіба змогли б люди створювати речі й досягати своїх цілей, якби вони не підтримували їх своєю доблестю? Саме люди роблять істинним задум, який перемагає завдяки силі духу й руки того, хто його звершує, і, зробивши його істинним, домагаються успіху у своїй діяльності. Отже, руки справджують те, що стверджує язик, і цілковиту слушність мав Педро Вермуес[106], коли сказав Феррандо, принцові Каріонському, в тих знаменитих кортесах[107]:
І далі він кидає йому в очі звинувачення, що той утік від лева, якого посоромив Сід, — отож його вихваляння були ще більш марними, а потім він ще й покинув свою дружину, доньку Сіда, а отже,
104
Ґарсіласо де ла Веґа (Garcilaso de la Vega, 1501–1536) — іспанський поет доби Відродження, автор еклог, елегій, сонетів.
105
Луїс де Камоенс (Luís de Camóes, бл. 1525–1580) — португальський поет доби Відродження, автор сонетів, комедій, епічної поеми про плавання Васко да Ґами «Лузіади» (Os Lusíadas, 1572), яка оспівує героїзм і мужність португальців.
107
Феррандо (Фернандо) Ґонсалес, один із двох інфантів де Карріон. Брати (другого інфанта звали Дієґо Ґонсалес) попросили Сіда видати за них заміж його доньок — донью Ельвіру і донью Соль, а потім кинули їх у лісі, тяжко побивши і познущавшись із них. Король Альфонс скликав кортеси — станово-представницькі збори — для того, щоби судити інфантів Карріонських.