А наприкінці вигукує:
Усі повірили Феррандо, але тільки томý, що не знали правди: він був добрий хвалько, але «воїн поганий». «Язик меле марно» — то як ти смієш говорити?
У нас ще знайдеться чимало схоластичних блощиць, які можуть звинуватити мене в тому, що я змішую логічну істину з істиною моральною, а оману — з брехнею, і що бувають випадки, коли людина починає діяти під впливом очевидної ілюзії, а проте досягає своєї мети. На це я відповідаю, що в такому разі ілюзія — це ще більш істинна істина і що не існує авторитетнішої логіки, ніж мораль. І все, що я кажу, — правда. І так воно є.
Отож Дон Кіхот виїхав на дорогу, став посеред неї, кинув свій виклик, і саме тоді його повалив і пройшовся по ньому потоптом табун биків та волів. Так уже ведеться на цьому світі, що, коли рицарі виходять на бій боронити істину, набігають бики, а іноді й воли, і проходяться по них потоптом.
Розділ LIX
Зрештою, Дон Кіхот таки зіп’явся на ноги й, навіть не попрощавшись із жителями вигаданої Аркадії, рушив у дальшу подорож, ще більш засмучений, аніж доти. Бо він виїхав засмучений уже з дому дуків. І коли Санчо почав закусувати, він йому сказав: «Їж, їж, друже Санчо! Підживи собі життя, воно тобі дорожче, ніж мені, а я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих». А я нехай умру! А я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих! Чи в ті хвилини не думав ти, бідолашний кабальєро, про зачарування Дульсінеї, і чи не думав твій Алонсо про чари його Альдонси?
«Я, Санчо, — провадив Дон Кіхот, — на те вродився, щоб жити, постійно вмираючи, а ти — щоб умерти, ївши». Надзвичайно влучне висловлювання! Атож, герої всіх різновидів народжуються для того, щоб жити, постійно вмираючи. Коли кабальєро побачив, як його «потоптано, понівечено і збагнічено ратицями брудних нечистих товаряк», він вирішив померти з голоду. Невідворотність смерті, яка наближалася до нього швидкими кроками, осяяла йому розум і розвіяла темряву божевілля, що огортала його. Тепер він уже розумів, що по ньому пройшлися потоптом брудні й нечисті тварини, і він уже не думав, що йшлося про витівки якихось недоброзичливо настроєних проти до нього чарівників.
Мій бідолашний сеньйор! Фортуна зневажливо обернулась до тебе спиною. Але з цієї причини ти не втратив своїх сподівань, і твої сподівання — це твоя справжня фортуна; твоє щастя — у твоїх надіях. Хіба ж не жив ти надіями протягом дванадцятьох довгих років і не сподівався неможливого, і хіба не були твої сподівання тим більшими, чим меншою була надія на те, що вони справдяться? Немає сумніву, у твоїй пам’яті відклалися рядки, які ти прочитав у другій пісні суворої «Араукани», що її написав мій земляк Ерсілья[111]:
Пан і його джура трохи відпочили, потім знову рушили в дорогу й приїхали до корчми, яка цього разу не здалася Дон Кіхотові замком, бо, як ми бачили, коли він виїхав із дому дуків, то вже одужував від свого божевілля, і зір йому прояснився. Глузування допомогли йому в цьому. Глузування відкрили йому очі, щоб він міг упізнати брудних і нечистих тварин.
У тій корчмі йому довелося пережити ще одну прикрість. Він там ознайомився з тими небилицями, які лягли в основу другої частини його історії.
Розділ LX
Вони поїхали далі дорогою до Барселони, й там, вони спочивали в густому дубняку, де росли дуби коркові та звичайні, сталася найсумніша подія з усіх тих дуже сумних подій, на які така багата історія Дон Кіхота. А сталося те, що Дон Кіхот, який упав у розпач від того, що Санчо, джура його, виявляв таку недбалість у виконанні свого обов’язку й «шмагонув себе всього п’ять разів, число занадто мале й несумірне» проти тієї кількості ударів, які він мав завдати собі, щоби відчарувати Дульсінею, вирішив відшмагати його власноруч, незважаючи на його можливі протести. Він спробував це зробити, але зброєносець учинив йому опір, Дон Кіхот хотів домогтися свого силоміць, і тоді Санчо Панса «зірвався на рівні, схопив пана попід силки і, перечепивши ногою, повалив його навзнак, правим коліном настоптав на груди, а руки руками держав — ні рухнути неборакові, ані дихнути».