Годі вже, бо для мене занадто велика прикрість читати цей надзвичайно сумний уривок. Після тих глузувань, які довелося пережити Дон Кіхотові в домі дуків, після того смутку, який був опанував його від усвідомлення своєї вбогості, після тужливих роздумів, навіяних йому спогляданням образíв чотирьох святих рицарів, після того як по ньому пройшовся потоптом цілий табун брудних і нечистих тварин, йому бракувало хіба цього найбільшого страждання — бунту його досі вірного зброєносця, Санчо, який бачив себе губернатором і бачив свого пана під ратицями биків. Цей уривок наповнений відчуттям справді глибокого смутку.
Дон Кіхот обурено заволав: «Га, зраднику! Проти свого пана природного бунт ізриваєш? На хлібодавця свого важишся?» На хлібодавця? Не лише на хлібодавця, а й на того, хто обдарував тебе славою та життям у вічності. «Королів не ставлю, ані скидаю, — відповів Санчо, — а рятую свого пана, бо я сам собі пан».
О бідолашний Санчо, на який підлий учинок штовхнула тебе твоя гріховна плоть! Ти повстав проти свого природного пана, проти того, хто дарував тобі вічний хліб життя вічного, повіривши в те, що ти сам собі пан. Ні, бідолашний Санчо, ні; жоден Санчо не може бути сам собі паном. Цей поганий аргумент, яким ти намагаєшся обґрунтувати свій бунт, кажучи: «Я сам собі пан!» — є лише відлунням вигуку Люцифера: «Не служитиму!» — Люцифера, Князя Пітьми. Ні, Санчо, ні; ти ніколи не будеш і не зможеш бути сам собі паном, і якби ти вбив свого пана, то в ту саму мить ти вбив би й самого себе.
Але якщо добре поміркувати, то не так уже й погано, що Санчо бунтує, бо якби він ніколи не бунтував, то ніколи не став би чоловіком, справжнім чоловіком, твердим, справедливим і доброчесним. І цей же таки бунт, якщо добре поміркувати, був актом любові, глибокої любові до свого пана, яка у своєму смутку передсмертного божевілля походила від добрих рицарських традицій. Після такого, після того як він наступив коліном на груди своєму панові, після того як він його переміг, можна не сумніватися, що Санчо любитиме й шануватиме свого пана і дивитиметься на нього з глибоким захватом. Бо такою є людина.
І Дон Кіхот пообіцяв, що й нитки на ньому не зачепить, дозволивши перемогти себе своєму зброєносцю. Це сталося уперше в його житті, щоб Рицар Левів смиренно дозволив перемогти себе і навіть не став захищатися. Він дозволив перемогти себе своєму джурі.
І той же таки Санчо, який нападає на свого пана і ставить коліно йому на груди, зачепившись головою за людські ноги, які звисають із дерева, у чоботях і в панчохах, тремтить від страху і кличе Дон Кіхота, щоб той підбадьорив його і підтримав.
Не встиг він повстати проти свого пана та природного заступника з революційним криком: «Я сам собі пан!» — як уже й перестав бути сам собі паном і затремтів від страху, коли зачепився головою об людські ноги в чоботях і став гукати свого пана та природного заступника, щоби той допоміг йому подолати страх. І Дон Кіхот — а хто став би сумніватися в цьому! — прийшов йому на допомогу, бо він був добрий. І припустив, що то ноги розбійників та гультіпак, яких повішали на деревах.
«Той здогад виявився слушним. Як уже розвидніло, звели наші очі й побачили, що з дубів справді гронами звисають трупи розбишак. А як настав білий день, мусили злякатися не мертвих уже, а живісіньких розбишак: душ, може, з сорок обскочили їх зненацька й загукали по-каталонськи, щоб стояли тихо і ждали, поки прийде отаман. Дон Кіхот був спішений, кінь незагнузданий, спис до стовбура приставлений — як тут будеш боронитись? Отож схрестив руки на грудях, похилив голову і ждав якоїсь слушнішої нагоди». Зразкова поведінка зразкового кабальєро! Як добре навчили його розуму глузливі витівки дуків, ратиці бугаїв і напад Санчо! Він передчуває, хоч ще цього й не усвідомлює, наближення смерті.
З’явився отаман, Роке Ґінарт, побачив засмученого Дон Кіхота і його підбадьорив. Він чув про нього. А Дон Кіхот у такий спосіб познайомився з дружною республікою розбійників і спробував переконати словами, а не примусити силою Роке Ґінарта, щоби той став мандрівним рицарем. Завдяки тій зустрічі кабальєро познайомився з життям розбійників, таким схожим на життя мандрівних рицарів, і йому сподобалося, як справедливо вони ділили між собою здобич і як великодушно ставилися до подорожніх. І він, Дон Кіхот, що відпустив на волю каторжників, викликавши таке обурення поважних осіб, не визнав за потрібне втручатися в життя цієї республіки розбишак.