Принцип справедливого розподілу здобичі та добрий порядок, якого всі при цьому дотримувались у ватазі Роке Ґінарта, є неодмінною умовою існування будь-якої спільноти розбійників. Фернандо дель Пульґар, говорячи у своєму трактаті «Світлі постаті мужів Кастілії» про розбійника Родріґо де Вільяндрандо[112], графа де Рібадео, який зі своїми бандами і своєю великою потугою «грабував, палив, руйнував, зрівнював зі землею та пустошив міста, містечка та села Бургундії і Франції», розповідає нам, що він «дотримувався двох неодмінних умов: по-перше, пильно стежив, аби панувала справедливість поміж людей, які перебували під його владою, а по-друге, вимагав, аби там ніхто не чинив ані насильства, ані грабунку, ані будь-якого іншого злочину; а якщо хтось ці правила порушував, то він карав його власними руками». З цього видно, що в надрах спільнот, організованих для грабунку, дуже суворо карають за грабунок, так само як у війську, організованому для битви та руйнування, суворо заборонено битися один із одним, бо така практика призвела б до розпаду війська. Тому ми маємо всі підстави вважати, що всі види людського правосуддя та людської справедливості виникли з факту існування людської несправедливості. Принципи справедливості та порядку виникли у світі для того, щоби стримувати насильство й безлад. Цілком слушно стверджував один мислитель, що з перших розбійників, яким стали давати платню, виникла наша жандармерія. І римляни, які сформулювали принципи права, що досі існують, ita ius esto[113], хто вони були, як не розбійники, що почали своє життя з грабунків, згідно з легендою, яку вони ж таки і склали?
Гадаю, читач зі мною погодиться, коли добре над цим поміркує, що наші моральні та юридичні правила народилися з насильства, бо коли люди хочуть убити якусь спільноту, перед ними ставлять вимогу, щоби вони не вбивали одне одного і щоби не грабували одне одного, бо лише так вони зможуть об’єднатися і вбивати та грабувати ватагою. Такими є справжнє походження та родовід наших законів і наших принципів; таким є джерело моралі, якою ми нині користуємося. Це походження й цей родовід відкривається в ній, і тому ми схильні прощати Роке Ґінартів і навіть відчуваємо до них симпатію, бо в них немає ні двоєдушності, ні фальші, їхні банди є такими, якими вони насправді є, тоді як народи й нації, які стверджують, ніби вони шанують право і служать культурі та миру, є суспільствами, що складаються з фарисеїв. Чи ви знаєте бодай одну націю, бодай одне організоване людське суспільство, де можна було б виявити бодай одну донкіхотівську рису?
Та водночас, спостерігаючи, як зі зла виникає добро — бо, зрештою, можна вважати добром, нехай і скороминущим, правило справедливого розподілу награбованого — ми можемо легко переконатися в тому, що воно має в ньому своє коріння, або, інакше кажучи, і зло, і добро можна вважати двома гранями однієї фігури. Війна призводить до миру, а з організованого грабунку виникає закон покарання за грабунок. Суспільство має визнати свої злочини для того, щоб їх позбутися, і щоб ті, хто їх чинить, розкаялися в них. І хіба почуття такого розкаяння не властиве кожному з членів будь-якого суспільства? Безперечно, властиве, і сам факт такого соціального каяття є головною рушійною силою будь-якого прогресу. Вельми ймовірно, що нас спонукає бути добрими й справедливими до інших членів нашого суспільства якесь неясне відчуття того, що саме суспільство погане й несправедливе; колективне каяття військових формувань, можливо, є тим самим почуттям, яке спонукає їх обмінюватися послугами між собою, а іноді й надавати допомогу переможеному супротивникові. Знаючи про непривабливі сторони свого фаху, зберігали вірність один одному і товариші Роке.
Цей дуже важливий епізод із Роке Ґінартом перебуває в тісному зв’язку із суттю всієї історії Дон Кіхота. Водночас він віддзеркалює культ розбійництва, дуже поширений у народі і який ніколи не стирався в колективній свідомості нашої Іспанії. Ґінарт був попередником багатьох великодушних бандитів, чиїми подвигами, завдяки папірцям із надрукованими віршами та мандрівним співцям, завжди захоплювався наш народ: Дієґо Корріентеса[114], якого називали великодушним розбійником із великої літери; вродливого Франсіско Естебана[115]; Хосе Марії[116], короля Сьєрри-Морени; ґаучо Хуана Морейри[117], який жив у далекій Аргентині, й багатьох інших, чиїм заступником на небі нашого народу є святий Дімас.
Коли розп’яли на хресті Нашого Господа Ісуса Христа, один із розбійників, що були розіпнуті поруч, сказав Йому зневажливо: «“Чи Ти не Христос? То спаси Себе й нас!” Тоді обізвався другий розбійник і докірливо мовив першому: “Чи не боїшся ти Бога, коли й сам на те саме засуджений?” “Але ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо, Цей же жадного зла не вчинив”. І сказав до Ісуса: “Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!” І промовив до нього Ісус: “Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!”» (Луки XXIII, 39–43).
112
Родріґо де Вільяндрандо (Rodrigo de Villandrando, 1386–1457) — граф де Рібадео (conde de Ribadeo), іспанський військовий, капітан підрозділу найманців протягом фінальної фази Столітньої війни.
114
Дієґо Корріентес (Diego Corrientes, 1757–1781) — шляхетний розбійник, чий образ з’являється у творах багатьох іспанських поетів-романтиків.
115
Вродливий Франсіско Естебан (el guapo Francisco Esteban de Castro) з Люсени (провінція Кордова) — благородний бандит, герой відомого андалузького романсу.
116
Хосе Марія (José María) — шляхетний розбійник, який набув популярності в Іспанії протягом 1830–1840 років, персонаж народних романсів і дешевих книжечок.
117
Ґаучо Хуан Морейра — герой однойменного роману аргентинського письменника Едуардо Ґутьєрреса (Eduardo Gutiérrez, 1851–1889).