Дон Кіхота люблять тому, що з нього можна посміятися і повтішатися з його чудасій, і тому що люди сміялися з нього колись, сьогодні вони мусять плакати, а тому, що втішалися з його чудасій, своїм сьогоднішнім життям вони аж ніяк не втішаються.
Я побажав тобі смерті, мій сеньйоре Дон Кіхоте. Пробач мені за це; пробач мені, бо я це зробив зі здорових і добрих, хоч і помилкових, намірів і з любові до тебе; але здрібнілі душі, позаяк їхня здрібнілість спотворює їм міркування, зрозуміли мене навпаки, і, бажаючи тобі прислужитися, я, мабуть, завдав тобі шкоди. Яка то прикрість, що багато людей неспроможні зрозуміти нас правильно, і то не тільки тому, що в них проблеми з головою, а й тому, що і з серцем у них щось негаразд. Отже, прости мене, мій Дон Кіхоте, прости за ту шкоду, якої я міг завдати тобі, бажаючи тобі добра. Ти переконав мене в тому, як небезпечно проповідувати здоровий глузд у середовищі персонажів із такими дубовими душами; ти навчив мене, яке зло може постати, коли говорити про це з людьми, схильними до найгрубшого матеріалізму, хоч вони й намагаються заховати його під маскою християнського спіритуалізму.
Передай мені своє божевілля, Дон Кіхоте, передай його повністю і цілком. А потім нехай називають мене пихатим, чи як їм хочеться. Я не шукаю ні користі, ні вигоди, як вони. Нехай вони запитують одне одного: «Чого він хоче? Чого шукає?» — і, снуючи власні здогади, не зустрічаються на моїх дорогах. Вони шукають вигоди в цьому скороминущому житті і дрімають у своїй рутинній вірі в інше життя. Що ж до мене, Дон Кіхоте, дозволь мені боротися із самим собою, дозволь мені страждати! Нехай вони бережуть при собі свої прагнення та мрії провінційного депутата: а ти дай мені свого Цурпаляка, і хай навіть він не відірве мене від землі, я мріятиму, сидячи верхи на ньому, про небесний вітер і небесний вічний вогонь. Душе моєї душі, серце мого життя, невситима спрага вічності й нескінченності! О мій розуме: а втім, я не хочу бути розумним. Я не хочу жити за правилами того жалюгідного здорового глузду, який допомагає людям здобувати собі хліб щоденний; наділи мене своїм божевіллям, Дон Кіхоте!
Нехай живе Дон Кіхот! Нехай живе Дон Кіхот, переможений і жорстоко скривджений! Нехай живе Дон Кіхот мертвий! Нехай живе Дон Кіхот! Обдаруй нас своїм божевіллям і дозволь мені відітхнути, прихилившись до тебе! Якби ти знав, як я страждаю, мій Дон Кіхоте, тут, між твоїми співвітчизниками, усе божевілля яких ти забрав собі, залишивши їм лише нахабне самовдоволення, яке згубило тебе… Якби ти знав, як вони зневажають через свою дурну й безглузду схильність до тверезої поведінки та тверезого мислення будь-яке бродіння духу та будь-які інтимні почуття! Якби ти знав, з якою ослячою поважністю вони сміються з усього, що здається їм божевіллям, і як їх тішить усе, що вони вважають маячнею! О мій Дон Кіхоте, якою пихою, якою дурною пихою є мовчазна пиха тих ідіотів, які вважають парадоксальним усе те, що не позначене якоюсь етикеткою в їхньому мозку, і прагненням до хворобливої оригінальності — будь-який політ духу! Для них не існує гарячих сліз, пролитих у мовчанці, у таємничій мовчанці, бо для цих дикунів усе давно вирішено; вони не знають, щó таке тривога душі, бо вважають, що від народження їх обдаровано абсолютною істиною; для них існують лише догми, формули та рецепти. Усі вони наділені душами бакалярів. І хоч вони ненавидять Барселону, а проте приїздять до Барселони й там тебе перемагають.
«Шість день пролежав Дон Кіхот у постелі, ослаблий, сумний, задумливий і похмурий, перебираючи в думці перебіг своєї поразки поєдинкової», і не допомогли йому навіть утішання та поради вірного Санчо, якому здавалося, що найбільше втратив він, попри те, що невдачі зазнав його пан. І через кілька днів вони вирушили назад до свого села. «Дон Кіхот без озброї, в подорожньому строї, а Санчо пішки, бо Сірого обв’юковано бойовою справою». З цього було видно, що Дон Кіхот переможений; можна тільки поспівчувати рицарям, які змушені везти своє бойове спорядження, нав’ючивши його на осла.
Дорогою вони перестріли лакея Тосілоса, що розповів, як дуки звеліли його відшмагати, і про те, що донья Родріґес повернулася в Кастілію, а її дочка мусила піти в монастир. Так закінчилася одна з тих пригод Дон Кіхота, які він вважав найуспішнішими.
Розділ LXVII
Ось так верстали вони дорогу, аж прибули до того місця, де вони зустрілися «з вичепуреними пастушками і вирядженими пастухами, яким заманулося відтворити і воскресити тут пастушу Аркадію». І впізнавши те місце, Дон Кіхот сказав: «І он у їхню тропу ступаючи, якщо ти, Санчо, не проти, і ми пошиємося в пастухи бодай на той час, який мені приречено провести на самотині. Куплю собі там скількись овечок і пастушу справу, назвуся пастухом Кіхотісом, а ти Пастухом Пансіно, та й забуяєм і загуляєм горами, гаями і луками, голосячи тут, лементуючи там, тамуючи спрагу плинним кришталем джерел, чистих струмочків або ж многоводих річок. Дуби вщедрять нас щонайсолодшим овочем своїм, найміцніші стовбури корковців дадуть нам сідала, верби — затінок, рожі — благоухання, розлеглі луки — барвисті коверці, прозоре й чисте повітря — свій легіт, місяць і зорі — ясне світло, кромішній пітьмі навкір, пісні — втіху, сльози — одраду, Аполлон — вірші, а кохання — помисли, здатні зробити нас несмертельними і преславними не лише в наш вік, а в віках прийдущих».