Боже мій, як же правильно кажуть, що всяк по-своєму з глузду зсовується, і як добре знала свого дядька небога Дон Кіхота, коли тоді, як парох і цирульник робили огляд книгозбірні Дон Кіхота й вирішили не кидати у вогонь книжечок з віршами, наприклад «Діани» Хорхе де Монтемайора, промовила: «Ох, добродію, краще буде, як ви і їх на ту кару засудите, бо як вилікуються мій дядько від тої рицарської мани, то їх іще, боронь Боже, на вірші потягне, і забандюриться їм стати пастушком; ходитимуть усе гаями та лугами, співатимуть, у сопілочку свистітимуть або ще й самі поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна».
Схоже, коли Дон Кіхот повертався з Барселони, то він уже був готовий вилікуватися від свого героїчного божевілля й підготуватися до пристойної смерті, але, побачивши луг, на якому нещодавно зустрічався з тими пастухами та пастушками, знову почав мріяти про вічну славу не лише в нинішніх, а й у прийдешніх віках. Бо саме в цьому була суть його божевілля, головна пружина його діяльності, саме в цьому була та причина, як ми змогли переконатися, повернувшись до самого початку його історії, що спонукала його стати мандрівним рицарем. Прагнення до слави формує внутрішній дух донкіхотизму, його сутність і резон його буття, і якщо не вдається задовольнити його, перемагаючи велетнів і виправляючи кривди, то його задовольняють, співаючи під місяцем і пасучи овець. Суть у тому, щоби прославити своє ім’я на віки, залишитися в людській пам’яті. Суть у тому, щоби не померти! Щоби не померти! Не померти! Ось де найглибший корінь, корінь усіх коренів донкіхотівського божевілля. Не померти! Не померти! Прагнення жити; прагнення до життя вічного — ось що привело тебе до безсмертя, мій сеньйоре Дон Кіхоте; мрією твого життя була мрія не померти.
Мріючи не померти, ти був готовий змінити свою професію мандрівного рицаря на професію тужливого пастуха. Так і твоя Іспанія, мій Дон Кіхоте, змушена повернутися у своє село, переможена й розгромлена, думає тепер стати країною пасторальною і розбалакує про внутрішню колонізацію, про осушування боліт, про зрошування земель, про будівництво ферм.
А під цим прагненням не померти чи не ховалося, мій бідолашний Алонсо, твоє високе кохання? «А от прибрати імена пастушкам, — сказав ти, — у яких ми будемо закохані, ще простіше простого, до того ж ім’я моєї володарки однако личить як принцесі, так і пастушці, то мені нема чого сушить голову, дошукуючись удалішого імені, а ти, Санчо, прибери своїй пастушці яке-хотя». Атож, вона завжди була Дульсінеєю, була Славою, а під нею завжди ховалася Альдонса Лоренсо, за якою ти зітхав дванадцять років. А як би ти зітхав за нею тепер! Як би кликав її! Як би вирізав удень і вночі її ім’я на корі дерев, а іноді й на своєму серці! І якби все це дійшло до її відома, й вона про все довідалася, і прийшла до тебе, відчарована?
Стати пастухом! Саме це, мій Дон Кіхоте, відбулося з твоїм народом, коли він повернувся з Америки, розгромлений у битвах із народом, який дав світові Робінзона. Тепер він говорить про те, що треба доглядати й обробляти свою садибу, копати колодязі та рити канали для зрошування своїх засушливих земель; тепер він говорить про політику регулювання водних стоків. Чи не почуває він каяття за свою жорстокість, із якою він намагався загарбати землі Фландрії, Італії та Америки?
Прочитайте чудову героїчну поему «Батьківщина», яку написав Жункейро, поет нашого братнього народу, народу португальців. Прочитайте цю гірку сатиру, й дочитайте її до кінця, коли з’являється під рясою ченця-кармеліта привид конетабля Нуналвареса[132], переможця Алжубаротти, який після цього став християнином. Послухайте, що він каже, послухайте, як він говорить про біль, який очищає і спокутує:
132
Нуно Альварес Перейра (Nuno Alvares Pereira, 1360–1431) — відомий як Святий Конетабль, португальський військовий і чернець-кармеліт. Алжубаротта — селище у провінції Естремадура (колись належала Португалії). 1385 року, коли війська кастільського короля Хуана І (1358–1390) напали на Португалію, у битві поблизу селища Алжубаротта португальці перемогли іспанців.