Життя Дон Кіхота і Санчо

Як то вітер гонить вітер звідусіль,
І як хвиля в морі гонить хвилю,
Так і біль тамує тільки біль.

і дочитайте до того місця, де він підносить старий меч Алжубаротти, забарвлений братською кров’ю, і проказує:

Та якщо країну спіткало лихо
І жити тут тяжко, мов на чужині,
І скрізь розповзається розпач тихий,

Ти знайшов меч, яким гордо махав у ті дні,
Ще до того як оратай убогий
Тебе, зраненого, підняв із землі.

Ти знов поклади на ковадло крицю,
І хай вона стане лемешем плуга,
Щоб росла на полях пшениця,

а потім кидає меч у безодню ночі й вигукує:

Хвала Богу! Хай хранить нас Божа потуга!

А потім на сцену виходить «божевільний» — змучений і зранений португальський народ, наш брат, і тужить за тими часами, коли він був селянином.

Колись під сонцем розкішним
Я виходив у поле, не знаючи лиха,
З душею-птахом і серцем ніжним.

Я ще чув тоді музику лагідну й тиху,
І її чудові тони
Лунали, мов спів солов’я!

Замість світу (слави, почесті, війни)
Здобував у тих битвах я
Скарби небесної таїни.

Історія про мене тоді не співала,
Голос Слави не чув про моє ім’я,
І вона нічого про мене не знала.

Я жив, нікому не відомий, землі рідної син.
Проте на високостях мене вважали
Одним із тих, кого Бог приймає, кого любить Він.

Усе відбувалося цілком інакше з Дон Кіхотом і Санчо. Наш кабальєро прагнув до пастушого життя, щоби знайти в ньому вічну славу. А бідолашний португальський народ шукав у ньому забуття, він бажав спокутувати в ньому свої провини і через тугу прийти до спасіння.

О Туго страхітлива, я вклоняюся тобі,

О Туго, донько Божа і Вселенська мати!

Але якщо заглянути в глибину, то чи не прагнуть вони до одного й того самого? Чи не того самого шукав Дон Кіхот, коли виїхав у світ, аби боронити скривджених, і коли будував плани присвятити себе життю пастушому? Чи не прагне наш народ тепер, розбалакуючи про свої болота, канали та політику зрошування засушливих земель, до того самого, до чого він прагнув, коли творив свої жахливі злочини в Америці?

Бідолашний португальський божевільний, doido, після того як зізнається у своїх провинах і кається за свою славу:

Моя слава!… То сором і ганьба,
То слава злодія, пірата й душогуба!

— просить хреста, просить болю й помирає на хресті, на якому кров’ю зроблено іронічний напис — «Португалія — цариця Сходу», помирає, благословляючи сльози, які ллються з його очей, бо це

…море сліз,
що злочини мої розлили по всім світі,

благословляючи кров, яка струменить із його ран, бо це

…моря крові,
пихою та беззаконнями моїми розлиті.

Чи цього просить і прагне наш божевільний, наш іспанський народ? Ні, не зовсім цього, якщо говорити точно. Не можна стверджувати, що Історія не оспівує його діянь, що голос Слави нехтує його ім’я і що сяйво Слави обминає його…, ні, тут ідеться дещо про інше.

Він має намір відійти в пастуше життя, зазнавши поразки у своєму житті мандрівного рицаря, для того, щоб прославитися у вічності, не лише у віках теперішніх, а й у віках прийдешніх. Він тільки звертає на інший шлях, але йде за тією самою зіркою, що його веде.

Чи повинен народ відмовитися від будь-яких донкіхотівських дій і замкнутися у своєму рідному загоні, щоби там очиститися від своїх стародавніх провин, доглядаючи свою худобу або обробляючи свою землю й підводячи погляд лише до неба? Чи повинен він усамітнитися отак для того, щоби там, у високостях, здобути собі любов Бога? Чи повинен він повернутися до свого колишнього мирного життя, яким він жив до того, як подався у свої авантюрні походи? А чи справді ми жили коли-небудь таким життям? Чи мали ми мир?

Ідеал народного життя не може полягати лише в тому, щоби жити у спокої та безтурботності, і цього не досить також для щастя. Від прагнення до болю ще менше користі. Народ не може за ідеал обрати собі ідеал аскетизму, який руйнує життя.